"Було б не зайве нашим депутатам повправлятися в транскрипціях з фламандської чи лапландської"
Слова, винесені в заголовок, – не неграмотний публіцистичний виверт автора, а цитата із законопроекту «Про мови в Україні», поданого на розгляд парламенту депутатами Олександром Єфремовим, Петром Cимоненком та Сергієм Гриневецьким. А повністю пункт читається так: «Держава гарантує свободу прямого прийому радіо- і телепередач із сусідніх країн, які транслюються такими самими або схожими до державної мови або до регіональних мов України мовами».
Що ж це за загадкова, «схожа до державної» мова? Звернення до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (цю хартію було ратифіковано українським парламентом 2003 року, й автори «мовного» законопроекту на неї багато разів посилаються) трохи прояснює ситуацію. Уточнення щодо схожості, вочевидь, зроблено для того, аби в держави не виникло спокуси заборонити, скажімо, закордонне мовлення румунською мовою для тих, хто спілкується молдавською, або мовлення івритом (мовою єврейської меншини у нас законодавчо визнано ідиш). Але спитати б: для чого в законопроекті згадано державну мову? Можливо, автори просто побоялися звинувачень у непатріотизмі? Однак тут можна побачити й так звану «обмовку за Фрейдом». Мовляв, ідеться не про лексичну схожість, а про юридичну. Отож з трьох разів здогадайтеся, про яку мову, схожу до державної за юридичним статусом може в даному законопроекті йтися...
Не дивно, що законопроект про мови викликав у суспільстві гострі дискусії. І те, що він з’явився «в процесі» виборчої кампанії до місцевих рад – не випадковість. (Навіть відверті прихильники повернення високого статусу російській мові цього не заперечують.) Наприклад, керівник Української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов вважає, що ухвалення в переддень виборів мовного закону суттєво додасть голосів представникам владної коаліції.
Втім, українці вже звикли, що мовне питання у нас порушується щоразу, коли треба активізувати (а то й збурити) електорат. Та й навколо самої хартії уже сім років ламаються списи. Деякі дослідники переконані, що під час її перекладу українською мовою було викривлено зміст деяких термінів. Ідеться про те, що хартія спрямована на захист не мов національних меншин (яких в Україні понад сто), а на захист культурного розмаїття Європи. Тобто підтримки потребують лише мови, які в жодній країні не є державними. А такими в Україні можна вважати кримськотатарську, караїмську, кримчацьку, гагаузьку, ідиш.
Є у тексті хартії й інші «гострі кути». Наприклад, вона не поширює свій захист на мови мігрантів. (Саме цією нормою скористалися в прибалтійських країнах, щоб витіснити з ужитку російську – як мову мігрантів.) Але з’ясовувати в Україні «хто кому мігрант» означає дати відмашку на «кулачні бої» без правил…
Втім, сама хартія – документ дуже демократичний, який не нав’язує державам жорстких вимог. Кожен пункт пропонує кілька варіантів дій – від дуже м’яких і поміркованих до найрадикальніших.
І у зв’язку з цим текст законопроекту «Про мови в Україні» викликає певні застереження. Його автори чомусь обрали найрадикальніші заходи підтримки регіональних мов, які суттєво звужують (і це не можна не визнати!), сферу застосування української мови. Це перший ризик для нашого мовного простору, закладений у законопроекті.
Другий. У аналогічному законі Російської Федерації, підписаному ще президентом Путіним, йдеться про обов’язок уряду «забезпечувати права громадян РФ на користування державною мовою». У згаданому українському законопроекті про це право жодним чином не згадується. До речі, варто згадати ще дві цікаві норми російського закону. Державна мова в Росії характеризується як така, «що сприяє взаєморозумінню, зміцненню міжнаціональних зв’язків народів РФ». У нашому законопроекті сказано щось схоже, але не про державну мову, а про... українсько-російську двомовність, яка, на думку авторів, «є потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства». Українській же дозволяється бути «чинником національної самобутності» й «гарантією національно-державної суверенності». Інакше кажучи, державній мові в Україні відмовлено в праві бути мовою міжнаціонального спілкування. Це право передається російській мові. І в цьому – третій ризик для нашого мовного простору.
Автори законопроекту дивним чином «забули» визначити статус російської мови в Україні. Нема сумнівів, що їх мрія – друга державна. Але Конституція передбачає (принаймні, поки що) дуже непростий механізм ухвалення другої державної мови. Володимир Корнілов, наприклад, відверто жалкує, що новий закон про мови не може вирішити цю проблему. Тому, не церемониться Корнілов, треба змінювати Основний Закон…
Як зробити російську державною, не називаючи її такою? Автори викручуються, як можуть. У багатьох статтях проекту російська подається як мова меншини («російська та інші регіональні мови»). Хартія підкреслює, що такою може називатися лише мова, «яку використовують громадяни..., які складають групу, менш чисельну, ніж решта населення держави». А що пишуть наші законники? «Російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». (Залишимо за дужками коректність такого висновку – адже за даними всеукраїнського перепису російська мова є рідною лише для 29,6% громадян.) Тобто законотворці вважають російську мовою більшості, але при цьому намагаються «захистити» її нормами хартії, котрі захищають мови меншин… (Це нагадує синдром нашої еліти, яка, маючи мільйонні статки, прикидається бідною і пригнобленою, – при цьому народні депутати виписують собі «матеріальну допомогу», та ще й користуються пільгами на житлово-комунальні послуги, призначеними для незахищених верств населення).
Аби хтось, крий Боже, не прирівняв російську до якоїсь там польської чи угорської, творці законопроекту додали «великій та могутній» ще й загальнодержавних привілеїв, не передбачених жодною статтею хартії. Читаємо в законопроекті: «Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються українською і російською мовами. Тексти обома мовами мають рівну юридичну силу». Це, до речі, стосується й внутрішніх українських паспортів. Вимогу дублювати дані про власника документу двома мовами запозичено ще з закону УРСР, ухваленого 1991 року. Тоді це мало свій сенс – державною мовою СРСР фактично була російська, а українська – регіональною. Але з якого дива переважній більшості українських громадян потрібен російський запис в паспорті? Адже відповідно до запропонованого закону всі клерки на території України зобов’язані вміти читати державною мовою. Чи не зобов’язані? Єдине можливе пояснення – бажання показати галичанам «хто в домі господар»…
Втім, державним службовцям, юристам, суддям після ухвалення цієї норми буде не до сміху. Перекласти речення з української на російську можна у безліч способів. Хто стежитиме за нормативністю російської мови в Україні? Адже це тільки шановані наші депутати вважають, що «вєщают» з трибуни мовою Пушкіна і Толстого. Насправді ж це, як сказано в законопроекті, це лише мова, «схожа до російської».
В Росії контроль за нормативністю російської мови покладено на уряд. В Україні – української – також. А в Україні – російської? Про це в законопроекті жодного слова. А якщо створювати контрольний орган, то на які норми російської мови він орієнтуватиметься? На ті, що вживаються нині у РФ? Якщо так – то знову повернуться «на Украине», «Верховный Совет Украины» тощо. Якщо ж візьмемося за унормовування самотужки – з часом в Україні обов’язково з’явиться своя «українська російська мова» (на зразок спрощено-невпізнанної англійської в Індії).
Ще одне. Як перекладати в офіційних документах топоніми? За законопроектом – все просто. «Відтворення українських топонімів регіональною мовою здійснюється відповідно до традицій мови відтворення». Тобто Київ російською традиційно має звучати як «Киев», Дніпро, як «Днепр». А як бути з Рівним, писати його російською як «Ровно» чи як «Ривнэ»? А з селом з поетичною назвою Мрія, що на Житомирській трасі поблизу Києва? За радянських часів воно називалося «Мечта» (як російською, так і українською). Або ж з вулицею Міською в Пущі-Водиці, раніше відомою, як «городская»? У Бельгії, де три державні мови, назви вулиць часто-густо не лише пишуться й вимовляються по-різному, а й (відповідно до традиції) мають різне смислове навантаження. Може, і в нас одна й та сама вулиця на Печерську російською називатиметься «Лаврська», а українською – «Мазепи»?
Така норма має поширюватися не лише на російську, а й на інші регіональні мови (такого статусу вони набудуть, якщо ними говорять 10 % населення). Отож в різних документах Львів «традиційно» називатимуть: російською – Львов, польською Львув, німецькою – Лемберг (стара австрійська назва Львова), на ідиш – Леберик, по-вірменськи ще якось... Як розібратися: Унгар і Ужгород – це одне місто чи два різні? Чи розуміють автори законопроекту, яку скриньку Пандори вони відкривають?
Ще більш непередбачуваною може бути така норма законопроекту: «Топоніми з-поза меж України подаються державною мовою у транскрипції з мови оригіналу». Уявімо, до чого ця «демократична» норма може призвести. А столицю Австрії ми називатимемо не Відень (але й не Вена) а Він. Столицю Англії – Ланден, штат у США – не Техас, а Тексез. Фінляндію – Суомі, Німеччину – Дойчланд, а столицю Китаю – Бейцзин. Перш ніж перевчати народ, може, депутати самі потренуються у транскрипціях з фламандскої чи лапландскої?
Автор цих рядків не проти двомовності. Але за принципом, який виголосив колись міністр юстиції Олександр Лавринович: «Справжня двомовність, це коли на Заході України добре знають українську і російську, а на Сході – російську і українську». До речі, в радянські часи в російськомовному Києві всі акти міської ради видавалися українською, і російському населенню це абсолютно не заважало жити.
Твердої позиції щодо мовного питання дотримуються соціалісти. У програмі «Справедлива Україна» йдеться про те, що треба «підтримувати й розвивати статус української мови як державної». Водночас слід «створювати можливості для вивчення російської та інших мов…»
…І ще декілька веселих зауважень щодо законопроекту. В ньому з цілковитою серйозністю написано, що вузи зобов’язані такий предмет як українська мова викладати виключно українською мовою. Суворо!
Законодавці дали собі волю і в розправі над українським титруванням російськомовних фільмів. Хоча в Європейській хартії сам із здивуванням прочитав, що дублювання і субтитрування державною мовою творів мистецтва, створених мовою меншин, є дієвою формою доступу до цих творів більшості населення. Отож виступати проти субтитрування російських фільмів можуть лише вороги російської мови!
І насамкінець – автори закону цілком справедливо не поширюють двомовність на Збройні Сили. Але ж освіту в нас (зокрема й технічну), згідно із законопроектом, можна буде здобувати й виключно російською. А ну як (не дай Боже!) доведеться оголошувати військову мобілізацію? Випускник-ракетник російськомовного вузу у вирішальну хвилину може й не розібратися в армійській документації, яка вестиметься українською. І зопалу «пальнути» не туди. Чи ми готуватимемо спеціалістів для якоїсь іншої армії?..
Все-таки братися за такі складні законопроекти повинні не просто політики, а й дуже компетентні люди в усіх питаннях, що стосуються мовної проблеми. Як бачимо, електоральна – не головна з них. Знання, знання потрібні, а «мы все учились понемногу, чему-нибудь и как-нибудь».
Євген ЯКУНОВ
«Селянська правда», №116, 5 жовтня 2010
Читайте також:
Останні коментарі