Олександр Стегній про минуле, сучасне і майбутнє екологістів. Плюс поради, що робити.
З книги “Соціологічне прочитання природи”
3.1.1. «Зелені» України між ретроспективою та перспективою
Ретроспектива розвитку
Виникнення і розвиток екологічного руху в Україні відбувалися за умов тоталітарного суспільства радянського зразка. В такому суспільстві існував тотальний контроль за суспільним життям, проте навіть за таких умов існувала мінімальна можливість для самоорганізації у вигляді осередків інтелектуального середовища. Останні функціонували в рамках санкціонованих режимом інституційних структур.
Для розуміння генези екологічного руху в Україні як соціального феномена доцільно розглянути соціально-екологічний простір суспільних рухів в тоталітарному суспільстві, який став породжуючим середовищем. У випадку екологічного руху радянського суспільства мова іде про чотири базових типи таких середовищ: вищі навчальні заклади, насамперед біологічні та природознавчі факультети університетів; наукові інститути в системі Академії наук; легітимні суспільні професійні організації, в першу чергу творчі спілки такі як Спілка письменників України; профільні науково-популярні періодичні видання.
Головною громадською природоохоронною організацією України в радянський період було Українське товариство охорони природи (УТОП), створене в 1946 році як республіканська філія Всесоюзного товариства охорони природи і як єдина офіційно дозволена громадська природоохоронна організація. Членами УТОП в перші роки його існування були кращі представники української інтелігенції, проте в часи політичного застою (70-ті роки) передова інтелігенція була усунена і замінена на чиновників різних міністерств і відомств (часто навіть не профільних) та відставних військових, міліціонерів, партійних функціонерів. УТОП в той час не виступала у ролі породжуючого середовища для екологічного руху, а відігравало радше роль віддушини для екофільної частини населення, оскільки держава не дозволяла громадськості втручатися у розв’язання скільки-небудь важливих питань суспільного життя. Головною формою діяльності товариства були просвітницька робота, подекуди – боротьба з браконьєрством та іншими порушеннями природоохоронного законодавства.
В період застою органи адміністративного й господарського управління фактично підпорядкували громадські екологічні організації (екоНУО). Допомога останнім у зміцненні спеціалістами виявлялася у тому, що керівні органи товариств охорони природи комплектувалися з представників відомств, які експлуатують природу, що не практикувалось навіть у 20-30 роки.
На середину 80-х років припадає розквіт руху Дружин охорони природи (ДОП), які діяли практично на всіх біологічних факультетах університетів і природничих факультетах педагогічних інститутів. Студентські Дружини охорони природи не тільки намагалися стояти на захисті природного довкілля, але й виконували важливе завдання соціалізації молоді. Куратори цих Дружин займалися навчанням дружинників навичок професійної роботи під час рейдів, експедицій, а також соціальної технології внутрішньо організаційного життя, навичок взаємодії з населенням, адміністративними органами влади та засобами масової інформації. В той час було створено низку тематичних програм діяльності Дружин (БСБ – боротьба з браконьєрством, «Фауна» – охорона тваринного світу, «Трибуна» – природоохоронна пропаганда тощо). За підтримки УТОП та комсомолу видавалися методичні рекомендації. На відміну від УТОП, участь у Дружинах давала відчуття особистого вибору, а участь у конфліктах з владними структурами, здебільшого місцевого значення і, безперечно, у певних межах, гартувала молодь, дозволяла розглядати природоохоронні проблеми з не тільки вузьконаукових, але й суспільних позицій. Саме в цьому русі почали свою діяльність чимало з лідерів сучасного екологічного руху України.
Особливо важливим для розвитку екологічного руху в посттоталітарній Україні було те, що членство в студентських Дружинах охорони природи та залученість до їхньої діяльності ґрунтувались на тих цінностях, які пізніше будуть важливими для неформальних лідерів екоНУО: самодіяльності як способу життя та повсякденного буття, потреби в самореалізації, пов’язаної з бажанням бути корисним та мати підтримку з боку подібних до себе, а також цінності самозбереження, виживання людини як біологічної та соціальної істоти.
Помітним явищем у природоохоронній активності населення у доперебудовчий період була також робота у гуртках з дітьми шкільного віку на станціях юних натуралістів і юних туристів. У цій системі екологічне виховання пов’язувалось з доволі ґрунтовною освітою, а зазначені станції, особливо там де працювали ентузіасти такої роботи, робили багато корисних реальних справ у природоохоронній сфері. У 1988 році в Україні працювали 233 обласні, районні та міські станції юних натуралістів, діяли понад 32 тисячі гуртків юних натуралістів, якими було охоплено понад 600 тисяч гуртківців з-поміж учнівської молоді. Крім того, діяли понад 40 тисяч загонів голубих і зелених патрулів та постів боротьби з ерозією ґрунтів, понад 8 тисяч учнівських виробничих бригад та 985 шкільних лісництв . Варто зазначити, що саме лісництва часто були – і залишаються – реальною справою, реальним способом залучення молоді до природоохоронної діяльності,
тоді як вищеназвані патрулі нерідко виглядали імітацією активної природоохоронної діяльності.
Таким чином, до середини 80-х років екологічний рух в Україні був виключно представлений УТОП та ДОП, причому останні формально або неформально вважалися/були або частиною УТОП, або оперативними комсомольськими загонами, або групами громадських інспекторів рибоохорони, громадських мисливських інспекторів. Головним продуктом цієї стадії руху «зелених» були самі їхні організації, інфраструктура і лідери. Адміністративно-командна система дозволяла існувати організаціям «зелених», але не розглядала їх як партнера і тим більше, як альтернативу політичним структурам КПРС. У цей же період створювались передумови для наступної стадії розвитку екологічного руху, формувалась проекологічна громадська думка.
У період з другої половини 80-х років до початку 90-х років в Україні мав місце бурхливий розвиток екологічного руху. Цей етап розвитку правомірно назвати стадією масової мобілізації і консолідації. У більшості міст України проходили екологічні мітинги та демонстрації протесту, оскільки мітингування стало найбільш зручною формою для артикуляції ідей. Саме мітинг як форма колективної соціальної дії сприяв змінам у ситуативному контексті розвитку екологічного руху. В період політичної нестабільності та соціальної роз’єднаності мітингу був притаманний помітний ідентифікаційний потенціал, він виконував функцію соціальної інтеграції.
Мітинг сприяв самоствердженню його учасників, допомагав подолати відчуття суцільної залежності від суспільної системи радянського зразка і тим самим став безпосередньою передумовою для солідарних дій. Крім того, мітинг був середовищем, яке породжувало харизматичних лідерів, а також публічним соціальним простором прямого діалогу пересічних громадян з владою, способом прямого громадянського контролю за її діями. Водночас слід визнати, що мітинг за своєю формою не міг бути платформою для дискусій щодо різних поглядів на вирішення екологічних проблем, оскільки тут панувала одностайність.
Наприкінці 80-х років екологічні вимоги стали невід’ємною часткою загальнодемократичного протесту. Масовою базою екологічного руху стали громадські ініціативи. У багатьох областях республіки виникли групи екологічного руху, які, як правило, сконцентровувалися на розв’язанні актуальних екологічних проблем локального рівня. Екологічний рух досить швидко і, головне, природно вкоренився в масовому демократичному русі, чому сприяла низка причин.
Акції екологічного протесту були по суті першими акціями загальнодемократичного протесту; екологічно зорієнтовані громадські ініціативи практикували подвійне членство: в окремій екоНУО і в місцевих та регіональних масових рухах демократичного спрямування; в цих соціальних рухах екологічні активісти діяли і як експерти, і як радники; лідери демократичного руху, усвідомлюючи високий рейтинг «зелених» у масовій свідомості і екологічну стурбованість населення в перші роки після Чорнобильської катастрофи, для досягнення своїх політичних цілей охоче виступали під екологічними гаслами.
Відкрита боротьба новоутворених екоНУО проти пануючої ідеології та існуючої соціально-політичної системи значно стимулювала усвідомлення широкими верствами населення важливості захисту природного середовища їхнього безпосереднього проживання.
Зокрема, населення, яке проживало поблизу атомних електростанцій, мало пересторогу щодо повторення Чорнобильської катастрофи і біля всіх українських АЕС розгорнулись широкі акції протесту. Під тиском громадськості республіканська влада почала переглядати програму атомної енергетики в Україні. В результаті в 1990 році припинилось фінансування будівництва атомної станції в Чигирині Черкаської області, атомних станцій теплозабезпечення поблизу Харкова та Одеси.
В 1988 році виникла Кримська асоціація громадських екологічних організацій «Екологія і світ» як суспільна рефлексія на будівництво Кримської АЕС. Боротьба «зелених» Криму за активної підтримки громадськості закінчилась перемогою – будівництво АЕС на півострові було припинено. В ході антиядерних акцій Асоціація зібрала 350 тисяч підписів проти будівництва АЕС, організувала багатотисячні мітинги й пікети в містах Криму та безпосередньо на будівельному майданчику АЕС .
Важливу роль на цьому етапі розвитку екологічного руху відіграли українські письменники, які після Чорнобильської катастрофи активно взялися освоювати нову сферу діяльності – екологічну публіцистику. Наприкінці 80-х років українські письменники виступили з різким звинуваченням українського істеблішменту в екологічній безвідповідальності, приховуванні від населення правди про Чорнобильську катастрофу [Стегній, 2001: с.65].
На початку січня 1988 року в «Літературній Україні» було опубліковано листа групи відомих українських науковців, які виступали проти планованого розширення українських АЕС. Цей лист прозвучав на захист інтересів українського суспільства від союзної бюрократії, викликав численні читацькі відгуки та дав додатковий поштовх до пробудження масової екологічної свідомості [Кулик , 1998: c. 66].
В цей же період у результаті масової мобілізації об’єднались екоНУО і місцеві рухи, інтенсивно розпочалось організаційне об’єднання загальноукраїнського екологічного руху. Почав діяти двоєдиний механізм формування екологічної спільноти: «концентрація – децентралізація». Місцеві екологічні групи сприяли формуванню масового екологічного руху, який, в свою чергу, як легітимна громадська організація сприяв формуванню і легітимності нових екоНУО на місцях.
Наприкінці 1987 року організаційно оформлюється Українська екологічна асоціація (УЕА) «Зелений світ», яка на той час об’єднувала 27 організацій. Відомий український письменник Сергій Плачинда став першим головою Асоціації, а навесні 1988 року відбулась перша конференція УЕА «Зелений світ», яка започаткувала розробку стратегії й тактики екологічного руху в Україні. Головна мета Асоціації, як зазначалось в її Статуті, полягає у «залученні широких верств громадськості до розв’язання екологічних проблем шляхом ідей виживання, демократії і гуманізму, сприяння забезпеченню громадянам УРСР права на здорове середовище проживання, яке є одним з невід’ємних прав людини» .
У більшості міст країни в цей час діяли громадські ініціативи або організації, діяльність яких була спрямована на розв’язання екологічних проблем. Учасники новоутворених екоНУО за активної підтримки місцевого населення намагалися ставити й розв’язувати конкретні завдання щодо охорони природного довкілля на місцевому рівні. Крім суто природоохоронних організацій в Україні в цей час виникають також і організації більш широкої екологічної спрямованості, які виступали за поширення та зміцнення екологічної культури, екологізацію життєдіяльності українського суспільства.
Як показав наступний перебіг подій, зростання уваги громадської думки до екологічної проблематики в другій половині 80-х років найімовірніше було не стільки результатом екологізації масової свідомості, скільки було викликано ситуативним збігом тогочасних соціально-політичних обставин: рефлексією українського суспільства на Чорнобильську катастрофу; загальнонародною підтримкою ідеї національної незалежності, політичною новизною ідеології «зелених» за умов початку виникнення багатопартійної політичної системи.
Намагання екологічних груп з різних областей України скоординувати свої дії привело в жовтні 1989 року до першого загальноукраїнського з’їзду УЕА «Зелений світ». Офіційним політичним гаслом Асоціації стали слова «Виживання. Демократія. Гуманізм». Делегатами з’їзду стали близько 600 представників з усіх областей України. На цьому з’їзді було вперше проголошено про намір створити політичну партію «зелених». Як підкреслював обраний з’їздом голова Асоціації український письменник Ю.Щербак, така партія потрібна для боротьби за прийняття на рівні парламенту життєво необхідних політичних рішень, за якими стоять екологічні проблеми, за утвердження екологічного мислення . Варто зазначити, що саме в Асоціації була сформульована і проголошена необхідність створення широкого громадського руху України – Народного Руху.
В грудні 1989 року УЕА «Зелений світ» було зареєстровано Державним комітетом України з охорони природи як загальнонаціональну екологічну організацію. З метою надання організації демократичного іміджу в Статуті зафіксували важливий принцип асоціативної побудови організації – автономія місцевих екологічних груп за наявності загального статуту і програми. Більшість тогочасних екологічних груп примкнули до Асоціації, оскільки членство в ній було досить спрощеним – достатньо було подати заяву, тоді як реальність існування та діяльності подавальника заяви не перевірялись.
З такими організаційними підходами «Зелений світ» швидко зростав, але не відрізнявся ні сталістю, ні ефективністю, ні навіть чіткою екологічністю. Екологічні проблеми обговорювалися здебільшого в дусі революційного романтизму: без належного аналізу, приймали рішучі резолюції, які в категоричній формі вимагали від органів влади кардинальних і негайних заходів щодо покращення ситуації з охороною природного довкілля. Водночас не аналізували з належною увагою механізм реалізації таких перетворень, реальність виконання висунутих вимог, можливість впливу Асоціації на виконання цих резолюцій.
Помилкове розуміння ідеї загальності екологічного руху, а саме відмова Асоціації від необхідності розробки чітких критеріїв та вимог для кандидатів на вступ, призвело до люмпенізації організації. Повна відкритість засідань дозволила приходити на них всім бажаючим, що нерідко призводило до розгляду найрізноманітніших питань: від голодування студентів, страйку шахтарів до власне екологічних. Професійні екологи, стикаючись з випадками войовничого дилетантства, нетолерантності, політичної заангажованості деяких «революційно налаштованих» активістів або з безцільністю пустопорожніх дебатів, вимушені були відійти від активної участі в такій організації.
Тим часом почався процес організаційного оформлення нових політичних партій України і значна частина суспільно активних громадян стала їхньою соціальною базою. Восени 1990 року з ядра найбільш політизованих членів «Зеленого світу» виникла Партія зелених України (ПЗУ), яку очолив Юрій Щербак.
При єдиних цілях партія і Асоціація продовжували функціонувати паралельно і намагались відрізнятися методами і формами реалізації по суті ідентичних завдань. Якщо ПЗУ передбачала своїми головними завданнями діяльність у законодавчих органах влади всіх рівнів, намагаючись таким чином здійснювати політичний лобізм в екологічній сфері, то УЕА «Зелений світ» ставила за мету розв’язувати екологічні проблеми шляхом широкого впливу на громадську думку, формування екологічної свідомості громадян. Проте створення партії загалом не синхронізувалося з достатньо чітким визначенням принципів розмежування сфер діяльності ПЗУ і УЕА «Зелений світ», що згодом викликало низку організаційних проблем.
На початку 90-х років стали помітними ознаки кризи екологічного руху України. На виборах першого Президента незалежної України спроба ПЗУ висунути кандидатом від партії на посаду глави держави Ю.Щербака закінчилась невдачею – не вдалося навіть зібрати 100 тисяч підписів для підтримки кандидата «зелених». Протягом 1991-1993 років кількість членів самої партії скоротилась у п’ять разів: з майже десяти до двох тисяч .
Цей провал став також свідченням спаду інтересу електорату до екологічних проблем на тлі дедалі глибшої економічної кризи. В цей час набувають поширення процеси соціально-економічної дезінтеграції, карколомної інфляції, відчувається соціально-психологічна напруженість в українському суспільстві. Відтак різні політичні сили оперативно адаптують свої гасла до цих умов і проголошують першочерговість вирішення проблем першого рівня: матеріального статку, особистої безпеки і здоров’я, залишаючи поза уваги екологічні проблеми. Також дається взнаки зростаюче розчарування населення в парламентаризмі і особливо в депутатському корпусі демократичної орієнтації.
Відсутність реальних результатів в екологічній сфері породила песимізм громадськості щодо покращення стану природного довкілля, а громадська екологічна діяльність стала сприйматися як один з можливих шляхів латентного кар’єризму і особистого зиску. Водночас з цим екологічний рух втрачає масову підтримку у вигляді громадських ініціатив та освітлення своєї діяльності в медійному просторі України. Масові друковані видання відчули на собі тиск цензури і оскільки «зелені» виступали за закриття Чорнобильської станції та інших вітчизняних АЕС, діяльність громадських екологічних організацій фактично перестала висвітлюватися на сторінках періодики. В нових соціально-економічних та політичних умовах соціальна база екологічного руху України відчутно політизувалася, поповнивши лави численних новоутворених політичних партій.
Момент для інституційного зміцнення екологічного руху було втрачено і чимало місцевих екологічних груп розірвали контакти з УЕА «Зелений світ» або взагалі самоліквідувалися. В самій Асоціації виникла внутрішня організаційна напруженість внаслідок виникнення двох організаційних центрів (у Києві і Донецьку), що призвело до розколу і, як наслідок, суттєвого послаблення в цілому всього екологічного руху.
Серед інших причин загального послаблення позицій «зелених» варто також зазначити різну політичну спрямованість екологічних організацій і недостатню розробленість системи ідейно-теоретичних засад екологічного руху в період соціальної трансформації; складність вибору стратегічних політичних союзників; відсутність загальнонаціонального авторитетного лідера; втрата головного опонента – центральних радянських структур влади; невизначене ставлення руху до державних інституцій влади вже незалежної України; маловпливовість руху та ПЗУ на державні рішення щодо покращення ситуації в екологічній сфері [Васюта О., Васюта С., Філіпчук , 1998: с.283, 285].
З втратою масової бази і публічного резонансу своєї діяльності зусилля екологічного руху дедалі більше зосереджується на прикладних дослідженнях і розробках, інформаційній та освітній діяльності, що втілилось у створенні низки нових екоНУО «проектного типу». Якщо говорити про участь таких організацій в чорнобильських проектах, то міжнародна організація «Союз Чорнобиль» на базі газети «Эхо Чернобыля» створила у 1992 році інформаційне агентство «Эхо-Восток». Внаслідок тогочасної нерозвиненості державних служб соціальної сфери ця організація і шерег інших організацій, пов’язаних з чорнобильською тематикою, трансформувалися в об’єднання для соціального захисту постраждалих і споживання гуманітарної допомоги.
На початку 90-х років в екологічному русі виникає «нова хвиля» екоНУО. Цей феномен суспільного життя породили ускладнення економічних умов в Україні і можливість отримання матеріальної допомоги від Заходу для реалізації екологічних проектів. Фінансова і технічна допомога почала надходити у вигляді грантів, які надавалися державними і приватними фондами. За умов відсутності реальної підтримки екоНУО з боку нових владних структур та громадськості зазначена допомога по суті визначає цілі і пріоритети функціонування знаної кількості організацій українських «зелених».
Як типовий приклад можна навести відокремлення від УЕА «Зелений світ» деяких груп «нової хвилі», які на базі своєї екологічної діяльності почали професійно займатися підприємництвом, частково залучаючи для цього кошти іноземних фондів. Зрозуміло, контроль за їхньою діяльністю з боку виборчих органів Асоціації цим групам виявився зовсім не потрібним.
Пошукова система отримання грантів стимулювала в цей період професіоналізацію колись багатофункціональних екоНУО, а розподіл грантів породив свою внутрішню бюрократію. Критеріями вибору профілю діяльності частини таких екоНУО стали не суспільна потреба і не внутрішня переконаність їхніх лідерів, а можливість отримання вигідного замовлення (гранту).
На середину 90-х років припадає активне фінансування міжнародними фондами українських екоНУО. В цей час іноземні грантодавці демонструють відчутну прихильність до окремих організацій «зелених» і тим самим порушують принцип рівних стартових можливостей для участі в тендерах решти заявників. Зрозуміло, що за таких умов грантові комітети фондів обирали не кращі пропозиції, а надавали пріоритет «своїм». При цьому не бажаючи конфронтації та суперечностей з національними урядовими структурами, внаслідок можливого надання фінансової підтримки найбільш критично налаштованим екоНУО, фонди все частіше практикують залучення до своїх керівних органів українських чиновників. Додатковою перешкодою на шляху ефективної діяльності міжнародних фондів в Україні стала також відсутність належної координації (узгодження своїх програм і планів) і, як наслідок, певне дублювання діяльності. Лише в кінці 90-х років міжнародні донори почали неформально координувати свою діяльність і уникати ситуації, коли одночасно кілька організацій виконували схожі проекти від різних фондів.
В результаті внутрішня і міжгрупова солідарність поступилась місцем конкуренції за обмежені ресурси. Дедалі більшого значення набувають вертикальні зв’язки місцевих екоНУО з «центром», під яким розуміють донора. Водночас істотно послаблюються горизонтальні зв’язки, а також контакти з місцевим соціальним середовищем. Тому, хоча організації «нової хвилі» і здатні діяти ефективно в конкретних питаннях або проектах, вони все ж таки менш корисні для побудови громадянського суспільства в Україні , ніж організації «зелених», що мають досвід діяльності в доперебудовчий період і діють відкрито і гласно.
Феноменом екологічного руху в Україні в 90-х роках була також різноманітність ставлення екоНУО до суспільно-політичних процесів у незалежній українській державі. Залежно від ставлення до дихотомії «національна держава – охорона природи» на той час виокремлювали принаймні три типи організацій: консерваціоністи (захисники природи), екологічні патріоти та прагматики .
Консерваціоністи надавали перевагу розв’язанню екологічних проблем над розв’язанням інших тогочасних соціальних питань незалежної української держави, зокрема таких як енергетична криза, створення національної армії, зміцнення державності. Ідеологія екопатріотів, навпаки, ґрунтувалась на домінанті розбудови української державності. Прагматики ж проводили відсторонену політичну лінію і займали позицію, яку радше можна схарактеризувати як ситуативне пристосування залежно від особистого зиску, а точніше умов для самовиживання своєї організації.
Які ж були наслідки такого ідеологічного розмежування і різноманітності соціальної поведінки екоНУО для подальшого розвитку екологічного руху України?
Різноманіття типів екоНУО в своїй сукупності забезпечило українському екологічному руху достатню тривкість завдяки впровадженню різних типів у різні соціальні середовища, наявності доступу до різних джерел ресурсів; створило загальний арсенал тактичних прийомів. Поруч з цим різноманіття ідеологій, політичних орієнтацій і форм соціальної діяльності стало перешкодою для формування єдиної для всього екологічного руху України політичної стратегії.
Як зазначалось на Міжнародній конференції «Проблеми співробітництва і пріоритетні напрямки діяльності неурядових організацій» (Київ, 1994), конструювання загальної асоціації «зелених» на національному рівні в Україні не дало очікуваних результатів. Тому в середовищі «зелених» поступово виникало розуміння того, що співробітництво (організаційне об’єднання) окремих екологічних організацій повинно відбуватися добровільно, без диктату функціонерів.
Таким чином, зростання типологічного різноманіття екоНУО підвищило стійкість українського екологічного руху як окремої соціальної спільноти, але водночас зменшило шанси на розробку єдиної суспільно-політичної лінії у ставленні до національної держави і суспільства загалом.
Численні соціологічні дослідження за участю автора дозволяють стверджувати, що у внутрішньогрупових відносинах «зелених» у 90-х роках почався конфлікт цінностей, культур і життєвих укладів, детермінованих різною мотивацією фундаторів та молодих членів організацій [Стегній, 2001: с.228-230]. Для учасників екологічного руху зі стажем членство в екоНУО дозволяло реалізувати свої потенційні можливості як фахівця, так і громадянина, які не були затребувані державними і квазігромадськими організаціями доперебудовного періоду. В свою чергу значна частина молодих членів організацій розглядали своє перебування в екоНУО як достатньо короткочасний проміжний етап у своїй кар’єрі.
В середині 90-х років в екологічному русі України окреслилася тенденція до координації спільних дій з республіканськими державними структурами, зокрема природоохоронним міністерством, яка виявилась під час проведення національного семінару екоНУО (Київ, вересень 1995 року) в рамках численних заходів європейського екологічного руху, присвячених Європейському року охорони природи, та процесу створення Нового Регіонального Екологічного Центру (НРЕЦ). Новий Центр мав стати першою міжнародною організацією на теренах України для потужної фінансованої підтримки насамперед екологічних проектів, а разом з ними і екоНУО.
Учасники семінару затвердили три головних документи: «Зелена база» – співробітництво між українськими екоНУО, «Зелена синергія» – співробітництво між екоНУО і профільними державними структурами, а також «Природа України – національна і європейська спадщина».
Процес створення НРЕЦ розпочався в 1994 році, коли за ініціативою екологічного міністерства України Група уповноважених представників урядів «Довкілля для Європи» та члени Комітету з питань екологічної політики Європейської економічної комісії ООН прийняли рішення про дослідження щодо необхідності створення нових регіональних екологічних центрів для країн СНД. Висновки та рекомендації проведеного дослідження однозначно виявили необхідність створення сервісної організації, яка б надавала необхідну інформаційну, організаційну та фінансову підтримку екоНУО з обмеженим доступом до ресурсів цієї організації владних структур.
Для інформування громадськості про нову сервісну організацію та активізації екологічного руху протягом серпня-листопада 1996 року було проведено шість регіональних семінарів, на яких було обрано делегатів на національну конференцію, яка узагальнила рішення на місцях, обрала координаційну раду регіонів та подала проект Статуту національного представництва НРЕЦ . Офіційна реєстрація НРЕЦ в Україні відбулась в серпні 2000 року. Однак існування новоутвореного Регіонального екологічного центру в Києві виявилась зовсім нетривалим, оскільки внаслідок різних підходів міжнародних донорів та української сторони до менеджменту, пріоритетних напрямків діяльності та доволі значних фінансових ресурсів, Центр фактично припинив свою діяльність вже через кілька років.
Процес становлення діяльності НРЕЦ в Україні виявив певні розбіжності у позиціях між окремими лідерами екоНУО щодо демократичності власне процедури обрання керівних органів до цієї організації, забезпечення достатньої репрезентації поглядів усіх активістів екологічного руху під час обговорення та висування кандидатур від «зелених» до Тимчасової наглядової Ради . Згодом частина екоНУО виступила з критикою процедури створення керівного органу та призначення функціонерів НРЕЦ, вважаючи їх недемократичними і непрозорими, а також звинуватила Центр у політичній заангажованості (фінансовому обслуговуванні однієї з нових демократичних партій). Ця суперечність стала додатковою причиною недовго існування Центру в Києві, на противагу успішній двадцятирічній діяльності Регіонального екологічного центру Центральної та Східної Європи в Будапешті .
На жаль, такі негативні тенденції проявилися з новою силою під час обговорення створення коаліції українських екологічних неурядових організацій «АЛЬТЕР-ЕКО» (листопад-грудень 1999 року) та процедури висування кандидатур від «зелених» України на Алма-Атинський форум екоНУО (вересень-жовтень 2000 року). Головною причиною посталих протиріч у міжособистій комунікації «зелених» стала (не)гласна конкуренція за оформлення неформального лідерства в екологічному русі. Передусім за право очолити об’єднавчий процес під егідою лідерів окремих екоНУО та можливість репрезентувати інтереси української екологічної громадськості перед міжнародними донорами та екологічною спільнотою. Такого роду протиріччя мали деструктивний характер і не тільки загальмували загальний розвиток екологічного руху в Україні на певний час, але й зменшили його ресурси для самовідтворення у посттоталітарному суспільстві.
Своєрідним завершенням етапу 90-х років в історії екологічного руху України стало проведення в грудні 2000 року Першої всеукраїнської конференції екологічної громадськості, яка пройшла під гаслом «Екологічна політика: погляд громадськості». За даними оргкомітету, в конференції взяли участь понад 270 учасників, які представляли 118 екоНУО, органи державної влади, структури Міністерства екологічних ресурсів України та міжнародні організації.
Екологічна спільнота сподівалась, що конференція надасть чергового поштовху для об’єднання сил «зелених» у потужний екологічний рух, проте відбулась публічна полеміка між лідерами роз’єднаних крил Партії зелених України, між прихильниками Народно-демократичної партії України в обличчі Всеукраїнської екологічної ліги (ВЕЛ) та їхніми противниками. Конференція виявила серйозність проблеми формалізації екологічного руху в Україні. Хоча всі бажаючі мали можливість виступити, проте не відбулося жодного секційного засідання, яке дало б можливість провести сфокусовані колективні дискусії за різними тематичними проблемами.
Сучасний стан і перспективи розвитку
Сучасний етап розвитку екологічного руху в Україні охоплює останнє десятиліття і характеризується як пролонгацією тих тенденцій, які мали місце в 90-х роках, так і водночас новими явищами.
В аналізі сучасного стану екологічного руху в Україні я розглядаю екоНУО як мережевий соціальний суб’єкт – розміщений у певному просторі актор, елементи якого інтегруються і відтворюються шляхом комунікаційних та інших мережевих ресурсів. З цієї точки зору, всі перераховані проблеми можна класифікувати як такі, що торкаються організаційно-ресурсних можливостей екоНУО та соціетального контексту їх діяльності в сучасному українському суспільстві. Про що говорить якісний стан екоНУО як одного з соціальних акторів процесу інституціоналізації екологічних інтересів в суспільстві соціогенних ризиків?
Недостатні організаційно-ресурсні, а у випадку наявності їх нерідко малоефективне використання, та недостатні креативні можливості значної частини українських екоНУО перешкоджають їм ефективно виконувати покладену на них в посттоталітарному суспільстві роль основного носія екологічних інтересів суспільства. Як наслідок, з одного боку малопоінформованість пересічених громадян про позитивний досвід діяльності екоНУО, а з іншого боку, відсутність іміджу професійного (а відтак поважного) партнера у вирішенні всього комплексу екологічних проблем в очах державних владних структур.
Чи можливо покращити ситуацію, і якщо так, то яким чином? На мою думку принципово можливо, і навіть необхідно для розбудови громадянського суспільства в Україні, покращення якісного стану креативних ресурсів екоНУО, координації їх діяльності і припинення пошуку єдиного і незаперечного «флагману» екологічного руху. Ситуація в міжнародному екологічному русі, підвищення в цілому ролі неурядових організацій, об’єктивно стимулює українських «зелених» розвивати власну фандрайзінгову активність.
При цьому на національному рівні залишається надзвичайно актуальним питання про координацію діяльності екоНУО з урахуванням корпоративних інтересів як столичних, так і регіональних організацій. Така координація має базуватися на принципах співучасті, а не представництва. Подібна форма взаємодії з необхідністю ставить питання про взаємоповагу навіть у тих випадках, коли окремі екологічні лідери не знаходять між собою спільної мови щодо обраної форми та власне змісту запланованої спільної акції. Опитування активістів з числа «зелених» на початку 2000 рр. показало, що вони підтримували в першу чергу таку форму як проведення регулярних зібрань (форумів) неурядових екологічних організацій, і меншим чином створення регіональних координаційних центрів або єдиного національного координаційного центру.
І дійсно, протягом першої половини 2000 рр. щорічно проводились всеукраїнські конференції екологічної громадськості. В 2004 році відбулась п’ята з них під назвою «Транскордонне співробітництво у розв’язанні екологічних проблем», яка стала останньою, проведеною у форматі автономного заходу «зелених» та окремої інформаційної події.
В жовтні 2010 року відбулась VI Всеукраїнська конференція громадських природоохоронних організацій «Участь громадськості у формуванні та реалізації Стратегії національної екологічної політики та Національного плану дій з охорони довкілля». Крім редакції в самій назві конференції (зміни екологічної громадськості на громадські природоохоронні організації) ця конференція не мала статусу автономного заходу «зелених», оскільки відбулась в рамках більш масштабного заходу – Міжнародного екологічного форуму «Довкілля-2010». Варто також зазначити, що цей форум був насамперед державним заходом, до організації якого долучився уряд, окремі міністерства, державні екологічні установи. Сама ж конференція «зелених» у новому форматі відбулась завдяки організаційним зусиллям насамперед ВЕЛ.
Довготривалу п’ятирічну перерву у проведенні всеукраїнських конференцій «зелених» та зміну формату в їх проведенні можна пояснити низкою причин, серед яких можна виокремити відсутність необхідної фінансової підтримки з боку держави та малоефективність таких конференцій на тлі відсутності об’єднавчої екологічної ідеї, що в свою чергу, пов’язано з різними пріоритетами діяльності організацій «зелених». Тут можна виокремити такі доволі різнопланові напрямки як охорона живої природи (біорізноманіття), природоохоронна діяльність; вузькогалузеві екологічні проекти; участь в розробці екологічної політики, внесення змін в екологічне законодавство. Дався взнаки також різний якісний рівень екоНУО, зокрема якість менеджменту всередині організацій, рівень професійних знань у відповідній галузі, досвід і вміння міжсекторального співробітництва, в особливості з державними профільними організаціями та органами влади.
За таких умов більш оптимальною формою міжособистої комунікації «зелених» може стати об’єднання екоНУО за окремими спорідненими напрямами своєї діяльності, а також ситуативне об’єднання зусиль щодо вирішення конкретних і короткострокових завдань .
Можна погодитися з тією точкою зору, що ідея вибору між групами громадянського суспільства та політичними партіями є хибною, оскільки це створює небезпеку підриву представницької демократії та втрати реальних засобів політичного впливу, притаманних громадянському суспільству. Вони мають бути союзниками.
Більшість партій «зелених» проповідує свій ідеал суспільного устрою, який полягає у справжньому суверенітеті народу; такий устрій має відрізнятися широким розвитком місцевого і виробничого самоврядування, децентралізованістю всіх суспільних сфер життя, прозорістю соціальних структур і їх відносин; створенням природних і гармонійних зв’язків людини та природи. Однак новітній період історії «зелених» України ознаменувався фактичним розривом з політичними партіями під екологічними вивісками.
На початковому етапі створення багатопартійної політичної системи в Україні декларування необхідності розв’язання нагальних екологічних проблем на певний час ідейно об’єднало досить різні політичні сили, які визнавали важливість екологічних завдань в ієрархії суспільних цінностей. Тобто екологічний рух може об’єднувати людей різних політичних поглядів. Будучи спрямованою на розв’язання загальнолюдських проблем, «зелена» ідеологія консолідує людей на основі універсальних морально-етичних світоглядних принципів.
Належність екоНУО до різновиду організацій третього сектора суспільства означає, що вони, на відміну від належних до перших двох секторів, не претендують на участь у репрезентації влади. Однак організації «зелених» у сукупності утворюють екологічний рух, який є суб’єктом політичного життя. Крім того, активісти з числа «зелених» мають право бути одночасно і членом певної екоНУО, і членом політичної партії. Інша річ, що такого роду «мімікрія» не має підміняти екологічну активність суто політичною.
На парламентських виборах 1998 року ПЗУ вперше, і в останнє, увійшла до вищого законодавчого органу України й отримала 19 мандатів. Цей «прорив» до Верховної Ради можна пояснити насамперед ефективною виборчою технологією («адресна» робота з молоддю, проведення численних «просунутих» заходів, зокрема рок-концертів) та значними фінансовими ін’єкціями. На користь ПЗУ зіграла також об’єктивно актуальна для українського суспільства проблеми захисту екологічної безпеки повсякденного життя громадян України. Але експлуатація екологічної тематики без адекватних практичних дій у справі екологізації життєдіяльності, без налагодження активних відносин співробітництва з екологічною спільнотою країни, насамперед з найпотужнішими мережами екологічних неурядових організацій, об’єктивно запрограмувала невдачу ПЗУ на наступних парламентських виборах 2002 року.
В період існування парламентської фракції ПЗУ з’ясувалося, розуміння політичної ролі екологічного руху лідерами найпотужніших екоНУО, які увійшли до владних структур, та його рядовими членами є доволі різним. Якщо перші розглядали рух як інструмент реалізації та контролю за виконанням державних рішень, як інструмент громадського нагляду за дотриманням природоохоронного законодавства, то другі вимагали від представників «зелених» у Верховній Раді та місцевих радах термінової допомоги у розв’язанні актуальних екологічних проблем, а також ефективних дій щодо ліквідації конкретних осередків екологічної небезпеки.
На соціоетальний контекст подальшої діяльності «зелених» України негативно вплинуло «клонування» за участю керівництва ПЗУ партій екологічної спрямованості, пік якого припадає на 2000 рік. Згідно з «Поясненням до листа Міністерству юстиції Україні» від 15 червня 2000 року всі чотири новоутворені екологічні партії мали стосунок до вузького кола функціонерів ПЗУ. Весною 2001 року на політичній карті України з’явилася ще одна партія екологічного спрямування – Екологічна партія України «Захист». В цілому ж на початок 2002 року в Україні було офіційно зареєстровано сім політичних партій екологічного спрямування, з яких п’ять були пов’язані з діяльністю ПЗУ, а дві перебували в опозиції до неї.
Незважаючи на багаточисельність політичних партій з екологічними вивісками, жодна з них, включно з ПЗУ, не запропонувала українським екоНУО реальної програми для співробітництва. Така хибна позиція цих партій до екологічного руху пояснюється насамперед нерозумінням вагомості екологічного капіталу громадського руху. Під цим різновидом соціального капіталу розуміють сукупність знань, навичок і соціальних практик, що виробляються і відтворюються у соціальних мережах. Таке виробництво спрямоване на екологізацію суспільства, його економіки, політики і культури. Екологічний капітал є одночасно ресурс «зелених» і суспільства в цілому [Яницкий, 2009: с. 6].
В результаті, екологічний рух в Україні в новітній час став єдиним провідником альтернативної (до державної) екологічної політики в умовах переважання технократичного підходу українського істеблішменту до розвитку країни.
Якщо говорити в цілому про сферу екологічної політики, то тут українські «зелені» намагаються більш активно втручатися в розвиток екологічного законодавства, регуляторних норм припустимості екологічного забруднення; надання дозволів; до місцевого і регіонального фізичного планування; застосування правових регламентацій цих документів.
Новим явищем стало ініціювання екоНУО внесення законодавчих змін з метою охорони живої природи, зокрема посилення боротьби з браконьєрством. Так, Київський еколого-культурний центр (КЕКЦ) став ініціатором внесення змін до Закону України «Про тваринний світ», покликаних заборонити імпорт в Україну знарядь браконьєрства. КЕКЦ спільно з партнерськими організаціями «зелених» домігся пролонгації мораторію полювання на лосів в Україні, а також підтримки парламентського комітету з екології проти законопроекту, який дозволяє полювання в заповідниках.
Помітним явищем в діяльності українських екоНУО в новітній період стала їх участь у судових процесах на захист природного довкілля та екологічних прав громадян як більш дієвої і соціально резонанснішої соціальної практики, аніж надсилання скарг у відповідні державні інстанції .
Прикладом активної участі в екологічній політиці стало широке громадське обговорення Національного плану дій з гігієни довкілля завдяки активним діям груп українських екоНУО, насамперед мереж організацій «МАМА-86» та «ЕкоПраво». Уперше в Україні була оперативно створена ситуативна коаліція екоНУО для реалізації конкретного завдання. Процес громадських консультацій успішно довів офіційним особам, відповідальним за розробку екологічної політики, що неурядові організації є здатними внести високопрофесійний внесок у підготовку такого документу [Тимченко, Сердюк, Турос, 2000: с.17-24].
Новітнім прикладом залучення українських «зелених» до державної екологічної політики в Україні стала активна участь екоНУО в розробці Стратегії національної екологічної політики до 2020 року .
Проте слід визнати, що в цілому співробітництво українських зелених з державними структурами розвивається найбільш продуктивно на обласному та місцевому рівнях. При цьому одностайна більшість представників екологічного руху різною мірою не задоволена тим, яке місце займають неурядові екологічні організації в проведенні екологічної політики України. Даний результат є похідною як оцінки власних зусиль екологічного руху, так і ставлення до нього з боку державних органів. Останнє припущення підтверджують дані опитувань активістів з числа «зелених» [Стегній, 2002: с.357-358]. Об’єктивно ускладнює рівноправне співробітництво громадських організацій та державних органів намагання чиновників формалізувати діяльність громадських рад при міністерствах, контролювати їх якісний склад за рахунок збільшення числа лояльних до влади представників громадськості .
Серед представників екологічної спільноти України є доволі поширеною думка, згідно якої основною проблемою на шляху взаємовідносин «зелених» з державою є переважно зневажливе ставлення центральних державних органів до неурядових екологічних організацій, а також подібне негативне ставлення і з боку місцевих державних структур в окремих регіонах. При цьому більшість активістів схильна вважати, що головну відповідальність за існуючий стан навколишнього природного середовища в Україні несуть державні виконавчі органи влади.
Проведені за участю автора включені спостереження дають підстави говорити, що між представниками державних органів та активом екоНУО відсутня пряма комунікація, натомість має місце інформаційний вплив . Поняття комунікації передбачає здійснення «суб’єкт-суб’єктних» відносин, що реалізуються у взаємовигідному, відзначеному зворотнім зв’язком діалоговому режимі. Натомість інформаційний вплив означає встановлення односпрямованих зв’язків, які зумовлюють такий ефект, як навіювання.
Діалог трактується у цьому разі як режим або умова комунікації, пов’язана зі спрямованістю та порядком комунікативно-пізнавальних дій, які зумовлені вимогами певної проблемної соціально значимої ситуації. Саме такого роду режим відрізняє комунікативні процеси від процесів інформаційного характеру, в межах яких відправник і отримувач інформації за будь-яких обставин залишаються на різних полюсах інформаційного каналу.
За умов інформаційного впливу представники державних структур, з одного боку, та актив екоНУО – з іншого, не намагаються зрозуміти проблемну ситуацію партнера, що є необхідною умовою адекватної інтерпретації його комунікативної інтенції.
За таких умов головним комунікаційним простором українських зелених в новітній час залишаються зв’язки екоНУО з іншими спорідненими організаціями. В новітній час комунікаційний простір українських зелених» формують електронні інформаційні мережі всередині національних парасолькових організацій (як-то, ВЕО «МАМА-86», ВЕЛ, Національний екологічний центр); сайти найбільш технічно «просунутих» і/або фінансово потужних екоНУО. Цей канал комунікації певним чином перекривається з першим, але в цьому випадку інформація поширюється не тільки в межах організації, але і відкрита для широкого загалу; загальнонаціональні електронні розсилки, які найбільш ефективні у випадку оперативного інформування та відповідного реагування на конкретні випадки антиекологічних дій (тут можна назвати розсилки «ЕкоУкр» з цільовою групою неурядових екологічних організацій, або «ЕкоЗМІ» розраховану на екологів та журналістів); загально екологічні та профільні Інтернет-ресурси як комунікаційні платформи для постійного моніторингу подій дотичних до екологічної сфери та відкритої комунікації на екологічну проблематику (наприклад, загальноекологічні ресурси «Природа в Україні», «Український екологічний портал» та спеціалізовані ресурси – «Український лісовод», «Друзі лісу» тощо); інформаційні бюлетені й друковані видання деяких екоНУО та індивідуальні блоги окремих «зелених». Інформаційний простір екологічного руху підтримують також окремі організації, основна діяльність яких полягає саме в поширенні екологічної інформації.
Зрозуміло, що потужності соціального впливу та відповідного резонансу акцій зелених не в останню чергу залежать і від підтримки екологічних ідей та цінностей з боку широких верств населення, тобто процесу екологізації повсякденного життя наших громадян. Але, за визнанням самих представників екоНУО, сучасний екологічний рух поки не набув в Україні суспільної підтримки, адекватної гостроті проблеми екологічної безпеки умов життя. В чому ж полягають причини відсутності активного залучення населення країни до екологічних акцій «зелених»?
Активісти з числа «зелених» виокремлюють три головні перешкоди: загальний низький рівень екологічної масової свідомості, тиск проблем матеріального статусу на життя багатьох працездатних верств населення та недоліки системи інформування громадськості щодо актуальних екологічних проблем. Не важко помітити, що проблема низької екологічної свідомості та культури пересічених українців значною мірою і визначається економічними труднощами періоду транзиту та недостатньою інформованістю населення щодо існуючих екологічних ризиків.
Мало чисельність учасників екологічного руху можна також пояснити недостатнім рівнем інформованості більшості громадян про існуючі організації та правові можливості реалізації власних екологічних інтересів; недостатньою потужністю соціальної інфраструктури репрезентації екологічних інтересів, включно з відсутністю достатньо розгалуженої загальнонаціональної мережі неурядових екологічних організацій [Stegniy,2011б]; переважання економічних цінностей над екологічними, що є похідною тривалої соціально-економічної нестабільності та нерозв’язаності проблем матеріального забезпечення на рівні повсякденних потреб населення.
Найбільш поширеними серед екологічного активу способами залучення громадськості до розв’язання всього комплексу екологічних проблем визнаються ефективна система екологічного інформування населення, екологізація всієї системи освіти від дошкільних закладів до вищої школи, екологізація власне державної економічної політики, а також покращення загальної соціально-економічної ситуації в країні. Чимала частка представників екоНУО вважає також необхідним введення більш жорстких санкцій проти порушників екологічного законодавства. Остання точка зору заслуговує на особливу увагу, оскільки серед представників екологічної спільноти є доволі поширеною думка про відповідальність кожного громадянина України за існуюче екологічне становище в нашій країні.
Розмірковуючи про майбутнє екологічного руху в Україні зауважу, що принципово важливим для подальшої участі екоНУО в екологічній політиці перехідного суспільства, яке продукує соціогенні ризики, залишається усвідомлення самими зеленими власного місця в процесі екологізації життєдіяльності такого суспільства.
Економічні труднощі повсякденного життя багатьох пересічених українців не знімають з порядку денного питання про покращення «якісного» стану самих екоНУО як головних носіїв екологічних інтересів населення. Вирішення такої задачі з необхідністю потребує консолідації екологічної спільноти, налагодження відповідної координації дій «зелених» як на загальнонаціональному, так і регіональному рівнях.
Українські «зелені» мають зрозуміти той незаперечний факт, що екологічний рух не є автономним від решти суспільства, оскільки по своїй суті є соціальним феноменом і різновидом нових соціальних рухів. А відтак, без залучення «зелених» до процесів демократизації суспільного життя і побудови громадянського суспільства, вирішення власне екологічних проблем стає маловірогідним. Складність полягає у тому, щоб участь екоНУО у налагодженні громадянського контролю над державними структурами в екологічній сфері не перетворилась у суто політичну діяльність без збереження екологічних пріоритетів. При цьому доволі актуальною залишається потреба у зміцненні кадрового ядра екологічного руху з числа нової генерації освічених, соціально активних і не обтяжених тягарем минулих помилок та образ активістів.
Література
Васюта О.А., Васюта С.І., Філіпчук Г.Г.Екологія і політика. — Чернівці: Зелена Буковина, 1998. — Т.1
Кулик В. Письменницьке відродження: українська державна ідея в дискурсі «опозиції всередині режиму» перших років перебудови // Сучасність. — 1998. — №1.
Стегній О. Екологічний рух в Україні як об’єкт соціологічного аналізу .— К., 2001
Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків. — Київ, 2002
Яницкий О.Н. Социальный капитал российского экологического движения // Социологический журнал.— 2009.— №4.
Stegniy O. Environmental movement in Ukraine: retrospective and current state. Report on International Conference. — Potsdam, 2011б.
Leave a Reply