От Пинска до Кудричей — через Пинковичи и Почапово — 27 километров по дороге, половина которой — грунтовая. О постоянном пути сообщения с большой землей мечтало не одно поколение жителей деревни. И только в середине 90-х годов прошлого века дорогу через болота наконец-то проложили!

— Раньше, когда все Полесье было залито водой, никто не удивлялся ни многокилометровым гатям, ни кладкам, проложенным по болотам, ни деревенькам на болотных островах, — говорит экскурсовод с тридцатилетним стажем, научный сотрудник лаборатории экоагротуризма Полесского университета Татьяна Хвагина. — Кудричи сегодня — последний сохранившийся до наших дней пример традиционной для старого Полесья бессистемной островной планировки селения с его самобытной культурой. В этом уникальность деревни!

Названия островов, на которых стоят Кудричи, известны лишь коренному населению. Сегодня жителей в деревне — двадцать семь человек! К ним можно отнести, например, супругов Махновец.

— Мы родились и живем в этом уголке Полесья, — говорит Моисей Елисеевич, который является к тому же и старостой деревни. — Раньше было в древне под 500 человек, а теперь что? Двадцать хат — и все старики. Если увидишь кого моложе пятидесяти лет — значит, приезжий. Хорошо, хоть дорога у нас есть, что автолавка приезжает два раза в неделю и почтальонка приходит — приносит пенсию…

Кажется, жизнь течет здесь так же тихо, как и прибывает вода в паводок. Для Кудричей — это настоящее стихийное бедствие. А о мелиорации и речи быть не может: деревня входит в ландшафтный заказник республиканского значения «Средняя Припять».

Все идет к тому, что за несколько ближайших лет от самобытных Кудричей и следа не останется. А как спасти деревню? Татьяна Хвагина, например, уверена, что нужно придать селению статус музея под открытым небом, который бы охранялся государством. И привлекать туристов более активно. Но как?

Возможно, власти смогут решить вопрос возрождения Кудричей. Недавно была принята Программа социально-экономического развития и комплексного использования природных ресурсов Припятского Полесья на 2010—2015 годы. Проект уже реализовывается. Решением райисполкома выделен участок для строительства туристического комплекса в деревне Кочановичи с гостиницей на 17 комнат. У деревни Площево определена территория для агроэкотуристической базы Полесского государственного университета. Это все окрестности Кудричей. Вот вам и туризм, и отдых.

Наблюдаю за развитием событий и не могу не высказаться. С одной стороны, нужно сохранить самобытную культуру и быт уникальной деревни. С другой, чтобы привлечь к ней интерес, нужно развивать туризм, то есть создавать соответствующую инфраструктуру, чем и занимается райисполком. Только вот остался вне поле зрения один нюанс: смогут ли свободолюбивые полешуки быть счастливыми в иных жизненных условиях?

Татьяна УСКОВА, «БН»

На фото: уникальные уголки полесской деревни Кудричи.

Фото Вячеслава ИЛЬЕНКОВА

Донорська кров

Про донорство у нас згадують вкрай рідко – хіба що напередодні Дня донора. І то якось так… майже пошепки. Більшості пересічних людей взагалі байдуже – доки біда не зачепить їх особисто. Усе, про що говоритиму далі, не вважаю істиною в останній інстанції. Адже медики і чиновники мають своє бачення проблеми, а хворі, яким без донорської крові не вижити, – інше. Мої роздуми – точка зору донора з певним досвідом «життя у проблемі». І мовчати про це не дозволяє совість.

Донорська кров – «товар» специфічний, це не хліб і не побутова техніка, потребу в якій можна спрогнозувати достеменно; тут є свої особливості. Потреба у крові буває неплановою – при аваріях, техногенних катастрофах, природних катаклізмах. Зазвичай тоді потрібна так звана «цілісна» кров, а не її препарати; спрогнозувати, кров якої групи знадобиться, неможливо,  але для порятунку життя допустимо використовувати кров з неточною відповідністю показникам (група, резус тощо); кровоздача одноразова і ці донори в подальшому не здають кров для цих же пацієнтів. Для таких надзвичайних ситуацій у державі потрібно мати певний «банк», сховище крові, із запасом крові пропорційно до кількості носіїв певної групи чи резусу серед населення (наскільки це реально в Україні – поговоримо далі). Буває, що кров’ю треба запастися планово – перед складними операціями, пологами; тоді кількість крові, група тощо відомі наперед. Як правило, про наявність крові дбають самі хворі та їхні родичі, залучаючи до донорства рідних, знайомих, колег або платних донорів. Але таку потребу теж можна вважати одноразовою і, загалом, більш-менш доступною пересічній українській родині.

Проте є окрема група людей, надзвичайно залежних від донорської крові, і ось для них складається катастрофічна ситуація. Йдеться про пацієнтів із онкологічними захворюваннями, зокрема кровотворної системи (лейкози тощо), переважно дітей. Таке лікування – тривале, іноді більше року, і безперервне (зволікати не можна), часом одній дитині  потрібно більш як 50 переливань! І вимоги до донорів – набагато суворіші: це мають бути люди здорові, з хорошими венами, зі здоровою печінкою (наявність прихованих інфекцій, зокрема різних гепатитів, перевіряється високовартісними аналізами перед кожним здаванням крові). Група крові й резус донора мають збігатися з кров’ю дитини. Це – вимоги медичні.

У нинішній схемі здавання крові для онкохворих малеч є ще два „побажання”: донору краще бути «неодноразовим» для конкретної дитини (2–5 разів здавати повторно), а також бути готовим заради одного здавання крові витратити 2–3 рази по півдня (відпрошуючись із роботи виключно в робочий час!). При виникненні критичних ситуацій донор має покинути все і прийти на допомогу дитині, а потім дати організмові відновитись.

А тепер порахуйте: скільки серед ваших знайомих знайдеться таких?

Усереднена (як середня температура по лікарні – 36,6) потреба в донорській крові в Україні становить приблизно 10 донорів на тисячу населення (простіше кажучи, один донор на дві дев'ятиповерхівки з трьома під’їздами кожна). Є регіони, де донорів мало (4 на тисячу), а є – по 12 (Крим). Реально задовольняється близько 40–50 відсотків потреби в донорській крові. Зазначу, що й саме Мінохорони здоров’я характеризує це як «добровільно-примусове» донорство. Приміром, тато майбутньої дитини заздалегідь здає кров у пологовому будинку не з власної ініціативи. Так само як і родичі хворого, якому потрібна операція.

А ось до кого звернутися мамі онкохворого малюка, коли лікарі однозначно наказують: «На завтра мусите мати трьох перевірених донорів для вашої дитини, тому що від ліків до нуля впадуть усі аналізи! Не буде донорів – не почнемо (або не продовжимо) лікування!» А кожен згаяний день зводить шанси вижити нанівець… Додам, що після перевірки підходить один з трьох–п’яти.

Ті, кому за сорок, пам'ятають, як виїзні бригади медиків приїжджали в навчальні й академічні інститути, на заводи й фабрики, у військові частини. Кому траплялось бувати на станціях переливання крові, згадає – там стояли й сиділи в черзі здорові й енергійні чоловіки й жінки, трохи збуджені від власної сміливості подарувати свою кров іншій людині. Доброзичливість лікарів і медсестер, шанобливе ставлення до донорства, так само як і увага з боку держави (безкоштовний ситний обід, вихідний, додатковий день до відпустки, а також схвалення начальства) робили свою справу. Крові загалом вистачало.

Що маємо тепер? Для початку спробуйте-но відпроситися з роботи. Шеф, найімовірніше, цілком резонно поцікавиться: «А чого це ти в оплачуваний мною час десь тиняєшся-донорствуєш казна для чого?» Друзі (і далекі, і найближчі), а також колеги принаймні не зрозуміють: «Воно тобі треба – чужих дітей рятувати? Понароджували тут... А ти гляди, ще заразишся!» А щодо надання відгулів або днів до відпустки – як ви це собі уявляєте у приватній компанії? Адже хтось має працювати за відсутнього. Раніше донорство ставилося в «плюс» колективу, керівників таких підприємств заохочували, а стандартне «усі побігли – і я побіг» йшло на користь справі.

А нині держава просто вражає абсолютною байдужістю, безсоромно волаючи звідусіль на станціях переливання крові: невідремонтовані приміщення, пожовклі, до дірок запрані багаторазові бахіли, халати, простирадла, багатостраждальна апаратура... Неймовірно низькі зарплати кваліфікованих співробітників середньо-пенсійного віку. І зовсім немає черг на здавання крові в Центральній столичній станції переливання крові на вулиці Максима Берлинського. Хіба що майбутній тато, платний донор та „кров'яний маклер” сахаються одне одного в безпросвітно безконечних коридорах. Нові цифрові „кровоаналізатори” і „кровосепаратори” побачиш тільки у відомчих медзакладах (звісно, не фабрично-заводських, та й де вони, ті заводи), їх вряди-годи дарують олігархи в окремі центральні медзаклади – ті, куди полюбляють завітати політики й кандидати в президенти – «попіаритись» перед виборами. Регулярними є перебої з бюджетними проплатами за «сети» – так називаються витратні матеріали для сепарування крові. І хто за таких злиднів піклуватиметься про „поголів'я” донорів? Тому коли заходиш до відділення переливання крові і бачиш чергу – серце тішиться: мами знайшли донорів!

Але… персонал цьому не радий. Навіть офіційно забезпеченість донорською кров'ю в нас близько половини потреби, і зокрема тому, що бракує всього. Не вистачає: апаратури для відбору компонентів крові, по областях не було і немає, у центральних клініках – старіє, працює на знос; витратних матеріалів (сетів) – через нерегулярність бюджетного фінансування; грошей на оплату кваліфікованого персоналу, починаючи від медсестер. Зарплата мізерна, постійна плинність кадрів. Кожна наступна медсестра, що бере кров з тонких вен (у дітей, у жінок), знову має „практикуватися” на донорах і дітях, щоб не було синців. Тестів для перевірки якості крові («бюджетні» тести не завжди помічають гепатити, тому за рахунок батьків донорів «доперевіряють» у комерційних лабораторіях).

„Систем” для переливання крові, які мами за свої гроші купують ящиками в Харкові.

Безлічі нібито дрібних витрат, починаючи з рукавичок…

До печінок допікає архаїчна система обліку донорів у столиці. 2010 року, коли комп’ютер не зустрінеш хіба що посеред ставка, картки донорів (бланки з пожовклого паперу) заповнюються ручкою під копіювальний папір!!! Кожного візиту донор і реєстратор записують ту саму інформацію (ПІБ, адреса реєстрації, місце роботи, посада, телефон, група крові, коли здавав кров востаннє), далі – телефонний дзвінок на «центральну» на Берлинського, де „живе” єдина комп'ютерна база даних.

Віддамо належне – тут про донора зібрано всю інформацію аж до «недопусків» до здавання (якщо підвели аналізи). Але наскільки швидше і простіше було б реєструвати донорів і узагальнити інформацію з допомогою комп’ютерів. До речі,  знайти у такій паперовій базі потенційних донорів за екстреної ситуації практично неможливо...

Взагалі-то, збір докладної інформації про донора й неодмінна умова мати паспорт із реєстрацією потрібні, щоб у разі виявлення певних хвороб повідомити його про це, а також не брати в нього кров надалі. Тому в деяких відділеннях, порушуючи закон і полегшуючи життя собі (але не дітям!), відмовляються брати кров у іногородніх. Ну, а іноземці до здавання крові просто не допускаються: де ж ти його, басурмана, потім знайдеш?

Про гроші. Виявляється, держава оплачує донорство. Зовсім нещодавно одна «доза» у 450 мл  коштувала 13 грн; подейкують, що нині за неї нібито «дають» близько 80–100. Але, будучи добровільним безкоштовним донором, поняття не маю – а де ж каса, наприклад, в Охматдиті. Чув й інше: адресне здавання крові не підлягає оплаті, оскільки в таких випадках донор – родич або друг – здає кров своїм близьким (навіщо ж державі витрачатися!). Гарантований талончик на харчування я теж віддаю мамам – хай краще візьме дитині пакет соку.
Продавати свою кров я не маю наміру із простої причини: «Даром одержали – даром віддавайте» (Мф. 10,8). Ділитися кров'ю – почесний привілей кожного, у якого є така можливість (аж ніяк не обов'язок!). Багато хто не може стати донором і щиро жалкує про це. Проте дехто пропонує свою кров за гроші – «з рук у руки», за розповідями мам – від 200 до 500–800 грн. У будь-якому разі, саме здавання крові відбувається у медзакладі, для якого мотивація донора невідома. Від себе додам: хтось, щоб вижити, здає макулатуру, хтось – метал, хтось – кров. Ось тільки якої якості і чи безпечна вона, отримана від такого «соціально вразливого» донора?

Ми звикли думати, що життя – це гроші, за які можна купити все. Доки не зіткнемося з ситуацією, коли гроші є, а крові – немає. Раз-удруге можна «мобілізувати» друзів, родичів, співробітників, однокласників… А якщо група крові рідкісна, якщо крові потрібно багато і протягом кількох місяців? І ви живете не в Києві, де можуть приготувати на сепараторі тромбоконцентрат або еритромасу, а наприклад, у Полтаві, де немає сепаратора? Або у вас немає 20 тисяч грн/місяць для перевірки донорів на гепатит?

З мого досвіду: навіть для нетранспортабельного хворого шукатимете місце в лікарні міста, де є сепаратор, і везтимете туди з ризиком «втратити» у дорозі. Родичі (якщо вони є) благатимуть, молитимуть, «ловитимуть» донорів на перехрестях, в універмагах, військових частинах, а хворому переливатимуть малосумісну кров, бо інакше просто вмре. Не буде часу на якісну перевірку у приватній лабораторії, тому у 80 відсотках випадків хворий підхопить гепатит С, а на додачу ще якийсь рідкісний гепатит, вже після одного – п'яти переливань. А якщо час не підганятиме, готуйте 20 тис. грн на перевірку донорів щомісяця (це додатково до витрат на інші ліки, які також коштують від 10 до 40 тисяч на місяць). Донори, які й хотіли б здати кров повторно, матимуть неприємності на роботі, і, попросивши пробачення, відмовлятимуть або, кривлячи душею, казатимуть про відрядження або хвороби… Наслідок: ризик померти від того, що немає потрібної крові вчасно або, підчепивши заразу, припинити лікування й померти від раку – різко зростає.

А тепер про те, що заважає пересічній людині стати донором. Стереотип перший: мені занесуть інфекцію. Мама моєї дружини – лікар, я – донор уже чотири роки. Досі не вірить у безпеку донорства, незважаючи на докладні роз'яснення про одноразовість 250-доларового сету для відбору крові. За 30 здавань крові мене десятки разів перевіряли у приватних лабораторіях на всілякі зарази – чистий. Так сконструйований прилад, що можна заразити хворого, але не донора.

Другий стереотип – і без мене якось утрясеться. Немає квитків, але всі їдуть; немає квартир, але всі десь живуть; не вистачає грошей, але якось переб'юся; немає місць на цвинтарі, але ж на вулиці не ховають… Так і тут. Кого хвилюють чужі діти, коли й своїм не можеш дати ради? Ти що, найрозумніший? Що ти із цього матимеш? А нічого, я став донором не для того, щоб «мати».

Стереотип третій – втрачене здоров'я.  Але медики переконані – здавати кров корисно. Колись лікували п'явками, кровопусканням.

І нарешті, вічний стереотип «моя хата скраю». Ще недавно ми були жалісливіші, людяніші. Були готові підтримати іншого, а то й урятувати. Тепер у центрі свідомості – користь для себе, власна вигода. Мовляв, «Болівару двох не винести».  З телевізорів, обкладинок журналів, з Інтернету чуємо лише одне: «роби все для себе, улюбленого, тому що ти цього гідний», і чим гарніший, багатший, щасливіший, чим вище твоє становище у суспільстві – тим гідніший. А ті, що добралися вершин політики – то вони вже най-найгідніші. І де на цих «сходинках до успіху» місце для донорства? Адже від нього СОБІ, рідному – самі збитки…

Ми звично лаємо Захід, а тим часом там здавати кров – престижно! Бодай раз на рік, якщо немає протипоказань. І цього, виявляється, досить, щоб зняти проблему. У нас – хіба що за добровільно-примусовою схемою. Зокрема тому, що інформації про донорство не побачиш ніде. ЗМІ відмовляються друкувати звернення-прохання до донорів, бюджет станцій переливання крові вкрай убогий, і саме з нього вони мають ще й «вести роз’яснювальну роботу», хоча б друкувати плакати-заклики, звернені до потенційних донорів!

Донорство (не добровільно-примусове) виживає в Україні лише завдяки зусиллям ентузіастів. Погодьтеся, їм непросто бути «не такими, як усі», але саме вони допомагають змінити суспільну думку. Що більша поінформованість громадян, то більша їхня внутрішня  готовність стати донором. На відміну від Заходу, у нас ніхто не вкладатиме гроші у підвищення престижності донорства. Вигідніше рекламувати «пиво нашої батьківщини» тощо. Звідки після того пива візьмуться планові «10 на 1000» донори? Хоча держава мала б бути зацікавлена у зростанні їх числа – міцних, непитущих, некурців, які уважно ставляться до свого здоров’я, мають «правильні» світоглядні орієнтири. Тільки де вона, та підтримка держави? Не кажу про гроші, про пільги – мені важливіше, щоб за мною прийшли інші, щоб зламалися стереотипи, а люди, які безкорисливо рятують чужі життя, не були «білими воронами».

Ми забуваємо Божу заповідь творити добро, коли ніхто не знає про наші благородні справи, не розраховуючи на вдячність. Моє ж переконання – донорство стає маленькою сходинкою до самого себе, коли ти робиш щось здатне підлікувати твою хвору душу. Донором варто стати «для себе», не для «самовираження» перед іншими, а щоб не було соромно ввечері перед сном перед самим собою: «Десь помирає дитина, яку могла врятувати моя кров».

А нагорода – несподіваний телефонний дзвінок чи люди, що випадково зустрілися на вулиці, які щиро радіють тобі: «Ви нас не пам’ятаєте? Ви моїй дитині здавали кров! Спасибі!». І заради таких зустрічей, таких телефонних дзвінків, заради голосів дітей – варто здавати ще й ще.

Михайло СТАТКЕВИЧ,

донор 1(+), м. Київ

P.S. Маючи певний досвід донорства, охоче дам пораду тим, хто лише хоче стати донором, підкажу, кому з хворих дітей нині потрібна ваша кров. Якщо у біді ваша дитина – теж звертайтеся, ми сформували базу даних про  донорів-добровольців, вам неодмінно допоможуть! Мій телефон – 067-568-79-02.

«Селянська правда», №82, 15 липня 2010

У Канівському заповіднику

Чомусь багато надміру активних наших співгромадян зміну влади сприймають як привід розвалити все, створене у попередні роки – незалежно від доцільності і корисності. Прямо як у відомому революційному гімні «до основанья, а затем…».

На такі замашки «революційних матросів» нещодавно мала нещастя «милуватися» українська заповідна справа. Зокрема, чиновники Миколаївської області вирішили, що півдню України не потрібні нові національні парки. Вони заявили, що треба скасувати укази попереднього президента України В.А. Ющенка про створення національних природних парків "Білобережжя Святослава" і "Бузький Гард", «не помітивши» того, що Ющенко лише фіналізував багаторічну працю тисяч учених, природоохоронців, державних та громадських діячів.

Про це депутатам облради прямо заявили громадські організації Миколаївщини, які провели акції протесту та виступили з відповідним зверненням на самій сесії обласної ради. Антоніна Галкіна, член Громадської ради при Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища у Миколаївській області, нагадала про Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3.06.2009 р., де сказано, що прийняття рішення про створення національних парків є публічним інтересом усіх громадян України щодо збереження пам’яток. Відтак, антизаповідні дії Миколаївської обласної ради спрямовано проти інтересів не тільки громади Миколаївщини, а й усіх громадян України. До того ж ці парки хоч і називаються природними, їх цінність не обмежується багатством краєвидів та різноманіттям флори й фауни.

«Природна і культурна спадщина мають нерозривну єдність, – вважає Микола Біляшівський, член Ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. – І значну роль у цьому єднанні відіграють саме національні парки й заповідники, які зберігають цінності не тільки природні, а й культурні. Це накладає на учасників природоохоронного і пам’яткоохоронного руху в Україні обов’язок діяти спільно. На території НПП "Бузький Гард", який на думку миколаївських чиновників має бути скасовано, якраз і є унікальні пам’ятки культури, зокрема "Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького". Тут же – одне з найпам’ятніших місць Голокосту євреїв у Другій світовій війні – місце масового розстрілу мирного населення на околицях с. Богданівки. А депутати облради говорять про скасування національного парку, та ще й заявили про це напередодні 65-ї річниці Перемоги антигітлерівської коаліції у другій світовій війні! Не дивно, що в Миколаївській області багато хто не визнає існування Бузького Гарду як історичної пам’ятки, а місце трагедії Голокосту перебуває в занедбаному стані».

Дивне рішення Миколаївської облради змусило широку громадськість об'єднатись у кампанії "Національним паркам – бути!". Кампанію підтримали більш як 45 громадських організацій: громадська рада при Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища Миколаївської обласної адміністрації, Всеукраїнська громадська організація Національний екологічний центр України, Екологічна група "Печеніги", Миколаївський осередок громадської організації "Демократичний Альянс", Миколаївський обласний благодійний фонд "Індиго", Миколаївська громадська організація «Рассвет», Українське товариство охорони пам'яток історії і культури, Дружини охорони природи "Зелене майбутнє" м. Києва, "Фенікс" м. Дніпропетровськ і м. Харків тощо. Крім того, 108 природоохоронних організацій підписали звернення до Президента України Віктора Януковича з проханням не допустити скасування національних парків.

У Канівському заповіднику

Тим більше, що стали відомі й інші факти зазіхань на заповідну природу. Так, надійшла інформація, що Державне управління справами мріє скасувати укази про створення національних парків «Білоозерський», «Залісся» та «Синьогора». Ці парки створюються на місці так званих «панських полювань» – місць кривавих розваг далеко не голодних і аж ніяк не бідних високопосадовців та їх підручних. Громадськість довго домагалася, щоб там, де буяли п’янки-стрілянки та панські розваги за народний кошт, було створено спеціальні установи для відпочинку трудящих та роботи учених. Невже керівництво ДУСі думає, що скасуванням цих указів поліпшить імідж нового президента? Бо навряд чи це його особиста ідея: не може ж він одночасно полювати у трьох місцях. А ось челядь, мабуть, була б не проти…

Та й це ще не все. Як повідомив заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк, саме як спробу перегляду низки указів Президента України про створення національних парків та заповідників у різних областях країни варто вважати появу доповідної записки на ім’я одного з віце-прем’єрів, де чиновник Кабміну вказав, що начебто в останніх кількох десятках Указів про оголошення нових національних парків є ті чи інші помилки, і тому вони неминуче потребують перегляду. Згадані у записці національні парки дивним чином збігаються з переліком тих, за створення яких точилася найбільш запекла боротьба з бізнесовими структурами, можновладцями та забудовниками.

Наш колега Семен Рєзнік з видання «2000» слушно помітив, що всі ці «діячі» спробували незграбно зіграти на якомусь особистому, персональному конфлікті нинішнього президента з попереднім: мовляв, якщо рішення було підписано Ющенком, його просто потрібно скасувати! При цьому доморослі маніпулятори не беруть до уваги того, що влада має спадкоємність — і рішення того ж Ющенко часто є не його персональною примхою, а плодом роботи великої державної машини. До речі, Вікторові Андрійовичу можна навіть дорікнути в затягуванні питання про створення НПП на Миколаївщині, тоді як Віктор Янукович завжди виявляв до цієї теми жвавий інтерес. Так, будучи прем'єр-міністром, ще 29 серпня 2007 року він дав доручення (№ 37225/0/1-07) прискорити створення Національного парку на території Кінбурнського півострова в Миколаївській області. А в Державній програмі економічного й соціального розвитку України на 2010 р. визначаються як пріоритет «збільшення площі екомережі, охорона й збереження біологічної й ландшафтної різноманітності».

У Канівському заповіднику

Тож цілком логічною була відповідь, яку отримав нещодавно один з учасників кампанії за збереження національних парків – Національний екологічний центр України – від Адміністрації Президента. В цій відповіді дорадча президентська служба запевняє, що розвиток заповідної справи належить до основних пріоритетів державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, а тому під пильною увагою Президента України. «Глава держави всіляко підтримує ініціативи щодо розширення мережі природних заповідників і національних природних парків, а також тримає на контролі становлення нових установ – Національних природних парків "Білобережжя Святослава" та "Бузький Гард", – говориться у листі.

«Ми переконані: така відповідь означає, що в Україні не лише не збираються скасовувати вже створені Національні природні парки, а й розширюватимуть мережу природно-заповідного фонду. Крім того, ми сподіваємося, що ця відповідь відіб’є охоту місцевих „князьків” розпоряджатись загальнонаціональним надбанням як своїми приватними вотчинами», – прокоментувала цю відповідь Юлія Гречка, координатор громадської кампанії «Національним паркам – бути!».

Хотілося б, щоб цей, як тепер кажуть, «меседж» президента дійшов до усіх і кожного. Бо вже після отримання згаданого вище листа надійшли нові тривожні вісті щодо заповідних територій. Так 31 травня ректорат Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (цьому вишу підпорядковується Канівський природний заповідник) видав наказ № 414-32, яким Канівський заповідник, як самостійна юридична організація, закривається. Анулюється його банківський рахунок, посада директора, бухгалтерія, забирається машинний парк, сам заповідник на правах відділу передається до новоствореного Біологічного інституту.

Тим самим ректорат грубо порушив статті 5, 12, 54 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", згідно з якими заповідники є самостійними юридичними особами, ними керує спеціальна адміністрація, а закриття об’єктів природно-заповідного фонду відбувається лише за узгодженням з Мінприроди України.

Державна служба заповідної справи та громадські організації планують звернутися до Генпрокуратури України щодо цього інциденту.

Довідка «Селянської правди». В питаннях заповідної справи Україна посідає далеко не лідируюче місце у світі. При європейській нормі 10–12(15) % природно-заповідних територій, в нашій країні їх частка ледве дотягує до 6%. Та і цей показник було досягнуто зовсім недавно.

Олег Листопад

У Канівському заповіднику

Селянська правда, №80, 9 липня 2010

Поспішають розправитися, поки на захист свого голови не стали селяни та громадськість. Адже аналогічний випадок на Херсонщині вже був два роки тому – дерибанщики вміло підставили сільського голову Старої Збур’ївки Віктора Маруняка. На сьогодні вже очевидно, що ситуація з Маруняком – чистої води провокація з метою змусити незговірливого голову «здати» громадські землі рейдерам.

Ось що пише про ситуацію з дерибаном землі на Херсонщині та про методи розправи з непокірними сільськими головами херсонська правозахисниця і наша колега з міжрайонної газети «Вгору» Наталя Бімбірайте:

«Уже кілька тижнів Херсонські ЗМІ повідомляють про арешт злісного хабарника й організатора розкрадання зрошувальної системи в Бериславському районі. Ні, це не прокурор, не суддя-засівальник, не міліцейський чин. Як у старі недобрі часи президентства Ющенка, головною. акулою корупції в нас в області знову оголошено скромного голову сільради, цього разу села Львово.

Коли трапляється такий арешт або інший "наїзд" на сільського голову, то селяни зазвичай запитують: що опальний голова "не віддав"? Якою частиною національного або общинного майна, на яку "поклали око" злочинці з числа владоможців, гордий очільник сільської громади відмовився поступитися добровільно? Звичайно ж, це земля! Леонід Лада не віддав 340 га на курортному узбережжі Хорлов. Віктор Дригваль не віддав 41 га морського берега рідного села Володимирівка Скадовського району.

Віктор Маруняк зі Старої Збур’ївки не віддав 28 га прибережних земель створюваного Нижньодніпровського національного природного парку. Іван Гаркуша з Малих Копаней не віддав урочище Буркути, де вже створений нацпарк "Олешківські піски". Кожна така незгода викликала невдоволення рейдерів і підлі звинувачення у «гріхах», за які цих людей тягали й досі тягають по судах.

У селі Львово впевнені: їхнього голову "забрали" за те, що той "не віддав плавні". Тобто знову ідеться про земельне рейдерство на прибережних територіях. Тільки тепер, відібравши в селян уже всі землі на морському узбережжі й у низов'ях Дніпра, чиновні рейдери поширили свою злочинну діяльність нагору за течією ріки».

ПРОВОКАТОР, ЛИПОВИЙ ХАБАР, ВИРОК...

Спочатку схема «розробки» незговірливого сільського голови була цілком стандартною. Якийсь громадянин Греховських (прізвище змінене), що фігурує в багатьох подібних справах (схоже, як і в справі Віктора Маруняка, "штатний" УБОЗівський провокатор), подав заяву про те, що голова Львівської сільради Володимир Банін нібито вимагав у нього хабар у розмірі 2000 доларів США за надання ділянки в 23 сотки на території села. Цієї заяви виявилося досить для постанови про арешт. Перегортаючи копії документів, укотре дивуєшся цинізму обвинувачення, побудованого на порожньому місці. Як і у випадках з Леонідом Ладою й Віктором Дригвалем, гроші, які фігурують у справі як хабар, Володимир Банін не те, що в руки не брав, але навіть поруч із ними не стояв. На жаль, для нас ця ситуація звична й навіть закономірна. У країні, де тотальною корупцією пронизані всі органи державної влади, офіційні обвинувачення в хабарництві найчастіше пред'являють саме тим людям, які від хабара відмовилися. Нечисленні винятки із цього правила у вигляді "засівальника" судді Зварича погоди не роблять, – це свого роду димова завіса, покликана замаскувати основну мішень для такого роду звинувачень – людей, що протистоять справжнім корупціонерам. І не дивно, що найчастіше жертвами міліцейської розправи стають голови сіл і мери невеликих містечок. Їх обрав народ, а виходить, і відсторонити від влади їх можна тільки після набрання чинності вироків за карними статтями.

Ну, а легше за все сфабрикувати обвинувачення в хабарництві. Для цього потрібний лише найнятий міліцейський провокатор, що погоджується підкинути липовий хабар і виступити на суді свідком.

Спочатку розправи за таким сценарієм проходили гладко. Леонід Лада з Хорлів одержав свої п'ять років і дотепер перебуває у неволі. А по всій Україні таких бідолах набереться, очевидно, не один десяток. Але з деяких пір схема дала збій. Любешівський районний суд Волинської області повністю виправдав голову сільради с. Люб’язь Бориса Шубича. Даючи оцінку діям УБОЗівського провокатора, суд послався на практику європейського судочинства в аналогічних випадках:

"Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 5 лютого 2008 року по справі "Раманаускас проти Литви" за фактом одержання заявником хабара суд визнав, що судовий розгляд справи щодо заявника не мав ознак справедливості, оскільки мало місце підбурювання щодо заявника до вчинення злочину, за який його було засуджено. Так, мотивуючи своє рішення, Європейський суд з прав людини вказав, що підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, як діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів порушення кримінальної справи, впливаючи на суб'єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений".

У результаті Борис Шубич виграв не тільки апеляційний суд, але й касацію у Верховному суді. Так само рано або пізно закінчаться й справи Лади, Дригваля й Маруняка.

НА ПРИЦІЛІ – СЕЛО

Є в цьому беззаконні й ще один аспект. Розробкою псевдохабарників займається Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ). Для цього там цілий відділ є. Але з якого дива він створений? У Законі України " Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", яким у своїй діяльності повинен керуватися УБОЗ, у статті 1 частина 1 сказано:

"Під організованою злочинністю в цьому Законі розуміється сукупність злочинів, які відбуваються у зв'язку зі створенням і діяльністю організованих злочинних угруповань". В частині 2 цього ж Закону читаємо, що "Види й ознаки цих злочинів... установлюються Кримінальним кодексом України".

І в Кримінальному Кодексі (статті 255 і 256) при визначенні такого виду злочинності повторюються словосполучення "злочинні організації" і "організовані групи" Саме для боротьби з ними, згідно зі статтею 9 даного Закону, створюються спеціальні підрозділи ОВС України. Як бачимо, законодавство ясно й недвозначно вказує, що організована злочинність – це злочинність групова. Таким чином, вже сама участь УБОЗу в арешті голови-одинака є із точки зору чинного законодавства абсолютно незаконною.

Не маючи ніякої опори для такого роду діяльності в національному законодавстві, УБОЗ в даному випадку по суті перетворився в незаконне збройне формування, що тероризує українське село. Мало того, це беззаконня має ще всі ознаки злочинної змови з ОЗУ (організованими злочинними угрупованнями), оскільки, усуваючи «перешкоди» –  незговірливих голів, УБОЗ фактично підтримує діяльність земельних рейдерів. Це стосується майже всіх відомих на сьогодні випадків міліцейських розправ з лідерами сільських громад.

БАНДИТАМ – ЗЕМЛЮ!?

Найбільш детально задокументовано епізод, пов'язаний з арештом Віктора Маруняка зі Старої Збур’ївки. Щоб прибрати до рук узбережжя Дніпровського лиману й затоки Збур’ївський Кут, група шахраїв скуповує за $300 паспортні дані й ідентифікаційні коди київських студентів. Під ці (і інші) імена глава Голопристанської РДА Валентин Піньковський розпорядженнями за номерами 238, 317 і 392 затверджує проекти землевідведення по 162 земельних ділянках загальною площею 286,59 га на території земель запасу Геройської, Рибальчанської й Старозбур’ївської сільрад нібито для ведення індивідуального селянського господарства. Після чого ділянки перепродуються третім особам. При цьому, крім шахрайства з паспортними даними підставних осіб, порушуються стаття 118 Земельного кодексу і статті 88 і 90 Водного кодексу України

Херсонський УБОП не тільки ніяк не реагує на діяльність даного ОЗУ, але й підсилає провокатора, а потім і заарештовує Віктора Маруняка, що оскаржив незаконні розпорядження Піньковського в суді. Загалом, недарма абревіатуру "УБОЗ" подекуди жартома розшифровують як "Управління безпеки організованої злочинності". То що, у цьому жарті є частка правди?

Обвинувачення Володимира Баніна в хабарництві, як показує досвід Бориса Шубича й Віктора Маруняка, не має перспектив закінчитися звинувачувальним вироком. Розуміючи це, організатори розправи перестрахуватися й звинуватили львівського голову ще й у продажу залишків місцевої зрошувальної системи за "неправильною" ціною. Це звинувачення настільки ж цинічне, як, по суті, і абсурдне.

Голосуючи за продаж зрошувальної системи, яка давно вийшла з ладу, депутати сільради прийняли цілком виправдане і єдино правильне в даній ситуації рішення – труби безглуздо гнили в землі й потихеньку розкрадалися. Угода здійснювалася абсолютно легально на Херсонській універсальній товарній біржі. Тому, щоб надати сенсу звинуваченню, слідчі Новокаховського відділу Херсонського УБОЗу по одному возили депутатів сільради на допити в Нову Каховку й таки "переконали" підписати кожного свою «неучасть» у голосуванні на сесії сільради з цього питання. Тепер виходить, що Львівський сільський голова ухвалив рішення щодо продажу… самостійно, а документи сесії – підробив. Який сенс було це робити, якщо гроші однаково надійшли на рахунки сільради, не зрозуміло. Незрозуміло, знову ж, і те, з якої радості Новокаховський УБОЗ розкручує справу підозрюваного-одинака. Де тут "організована злочинність"?

ІНСУЛЬТ У ЗАЛІ СУДУ

У цій історії, як і в інших подібних, головним є людська доля. Влада вкотре ламає "через коліно" людину, якій український народ на вільних виборах довірив захищати свої інтереси і який прийняв на себе цю тяжку ношу. Коли подибуєшся з репресивним апаратом нашої катівської держави, навіть просто вижити проблема, не те, що зберегти здоров'я. Після 16 днів перебування в СІЗО, прямо в залі суду у Володимира Баніна стався важкий інсульт із частковим паралічем лівої сторони тіла. Наступне засідання призначене на 6 липня, і родина клопоче про перенесення дати, щоб хоч  якоюсь мірою відновити здоров'я підсудного (так і хочеться сказати – потерпілого).

Терор, розв’язаний проти сільських рад і їх голів, являє собою реальну загрозу національній безпеці нашої країни. Перед цією загрозою блякнуть усі дрібні чвари між владою й опозицією. Конфлікт держави й лідера сільської громади зачіпає саму суть народного життя. Сільський голова – це ж не особа з бігборда, чия реальна біографія мало кому відома. Це людина, якій у селі довіряють, яку знають з дитинства, у чесності й порядності якої не сумніваються. Інакше не голосували б за нього на виборах. Розправа над такою людиною є наочною демонстрацією злочинного й антинародного характеру державного апарату.

Така політика перетворює громадян країни в напівпартизанів, що ставляться до керівництва області й країни як до окупаційної влади ворожої держави. Жителі села Стара Збур’ївка виходили на мітинги протесту під гаслами "Народу залишилися тільки вила", "Бандитам – землю, селянам – в'язниці: режим Ющенка".

Перші сто днів нового президента вже минули, але, як бачимо, авгієві конюшні херсонських князьків, переповнені рейдерами і справжніми корупціонерами, ще не розчищено. Можна сказати, що це ж лише сто днів. Та терпіння чекати ще сто днів у народу немає. І ставлення до нової влади буде формуватися вже завтра – у залежності від вирішення справи голови села Львово. Не хочеться, щоб людям довелося виходити знову з плакатами, вже з прізвищем нового президента.

До друку підготував Олег Листопад

«Селянська правда», №79 від 8 липня 2010

Отделить неопасные пестициды от опасных невозможно

Белорусские ученые продемонстрировали экспериментальную установку по уничтожению непригодных пестицидов. С опасными ядохимикатами боремся всем миром, но до победы еще далеко.

О наследии советского прошлого - тоннах непригодных пестицидов на белорусских складах и в лесах - говорят мало. А между тем это одна из серьезнейших угроз природе и здоровью человека - настолько, что за ее решение в Беларуси готов платить и Запад.

Отравленная жизнь.

К тому времени, когда урожайная эйфория на волне изобретения сельскохозяйственных ядохимикатов в СССР сменилась осознанием их чрезвычайного вреда, в белорусских колхозах скопились уже тысячи тонн ДДТ, ГХЦГ и других опасных пестицидов. Запрет на их использование привел к тому, что яды частично просто заперли на складах, частично вывезли в леса и закопали. Они и поныне там.

По данным Министерства природных ресурсов и охраны окружающей среды, на 154 сельхозскладах и в 7 могильниках на территории Беларуси сегодня хранится более 7,2 тыс. тонн непригодных пестицидов, около трети из них относятся к стойким органическим загрязнителям (СОЗ), которые перемешаны с менее опасными веществами и неотделимы от них. За последнее десятилетие белорусы смогли переупаковать более 2 тыс. тонн складских запасов и даже очистить от ядов сельхозпредприятия Брестской, Гомельской и Могилевской областей, перевезя пестициды в специальный комплекс по захоронению токсичных промышленных отходов в Чечерском районе Гомельской области. Однако это решило только малую часть проблемы. Потому что в Гродненской, Минской и Витебской областях ядохимикаты по-прежнему соседствуют с человеком, а кроме того, остаются выкопанные когда-то на скорую руку лесные могильники, которые отравляют не только белорусскую территорию, но имеют также трансграничное воздействие.

Наиболее опасными специалисты считают Петриковское (Гомельская область), Слонимское (Гродненская область) и Дрибинское (Могилевская область) захоронения, где, по документам, более половины закопанных пестицидов - ДДТ, наиболее канцерогенный и мутагенный препарат. С точки зрения трансграничного воздействия большую угрозу представляет Верхнедвинское захоронение (Витебская область), которое находится в бассейне реки Западная Двина, а значит, в случае ЧП пестициды оттуда могут разойтись по всему Балтийскому региону.

"Впрочем, отделить неопасные пестициды от опасных невозможно, - рассказал журналистам в ходек специального экологического мастер-класа  (см. http://pryroda.in.ua/lystopad/seminar-po-ekozhurnalistike/), консультант проекта "Обращение со стойкими органическими загрязнителями в РБ " Минприроды Юрий Соловьев. - Поэтому мы считаем, что все они опасны для здоровья людей и окружающей среды. Ведь яды не исчезают, а накапливаются в организме. Если загорается склад с пестицидами, то ветром эти вещества переносятся на очень большие расстояния".

Перемешаны и очень опасны.

Про большие расстояния убедительно говорит тот факт, что ученые обнаруживают пестициды даже в Антарктиде, за десятки тысяч километров от зон их применения. Рано или поздно по пищевой цепи яды попадают в организм человека, вызывая мутации, нарушая репродуктивную функцию и повышая риск онкологических  заболеваний. Минздрав исследовал распространение пестицидов и обнаружил опасные вещества даже в грудном молоке жительниц Брестской и Гомельской областей. Осознавая серьезность угрозы, Беларусь еще в 2003 году присоединилась к Стокгольмской конвенции о стойких органических загрязнителях, а в 2007 году приняла Нацплан по выполнению обязательств в рамках конвенции.

С тех пор удалось извлечь химикаты из Брестского захоронения на границе с Польшей и перенести их на Чечерский полигон, но в пробах воды и почвы рядом с бывшим приграничным могильником до сих пор находят яды. Да и на других захоронениях, в частности, на Слонимском и Городокском (Витебская область), с 2007 года специалисты РУП "БелНИЦ "Экология" фиксируют превышение ПДК ядохимикатов в 4-6 раз.

С прошлого года сотрудники МЧС приступили к ликвидации самого крупного из белорусских захоронений - Петриковского. По документам, близ поселка Октябрьский свалено в яму около 136,5 тыс. тонн пестицидов. Однако на примере Брестского захоронения экологи убедились, что в реальности в могильниках может быть закопано ядов в 2-3 раза больше. Причем об их составе можно только догадываться. По некоторым данным, вместе с отравой для полевых вредителей в такие ямы негласно скидывали химическое оружие и даже ракетное топливо. Сколько опасных веществ в 70-80-х годах на самом деле было закопано в белорусских лесах, станет известно только когда работники МЧС извлекут их из земли и переупакуют в специальные контейнеры последние килограммы.

А случится это нескоро. Беларусь взяла на себя обязательства полностью очистить свою территорию от устаревших пестицидов к 2020 году, но исполнение сроков будет зависеть от финансирования и решения научно-технических задач. С тем и другим готовы помогать западные страны. При участии Глобального экологического фонда, Всемирного банка и Минприроды РБ на 2010-2013 годы принят проект стоимостью 5,5 млн. USD по ликвидации Слонимского захоронения, склада в Лидском районе и по вывозу за границу 1.050 тонн пестицидов. Кроме того, отдел общественной дипломатии НАТО выделил 250 тыс. EUR на реализацию другого проекта по смягчению рисков от запасов СОЗ, в том числе на создание плазменной установки по ликвидации пестицидов.

В огне не горит, в воде не тонет.

Ядохимикаты мало выгрести из ям и надежно упаковать - их нужно уничтожить. И это самая большая проблема. "Риски огромны, а технологические возможности республики по уничтожению пестицидов невелики", - выражает общую точку зрения ведущий научный сотрудник РУП "БелНИЦ "Экология" Александр Савастенко.

Самый простой способ - высокотемпературное сжигание, он же самый опасный, так как в ходе переработки могут происходить неконтролируемые выбросы диоксинов. То есть сжечь яд без остатка невозможно - он просто примет другую форму. Все прочие известные в мире методы очень дороги. Но белорусские ученые предложили альтернативную технологию.

В ноябре прошлого года сотрудники Института тепло- и массообмена им. Лыкова НАН РБ создали плазменную установку, в которой пестициды при температуре от 1.500 до 5.000 градусов разлагаются на атомы и ионы. Все, что получается на выходе из агрегата, - это сплав из песка и синтез-газ. Экспериментальный образец успешно испытан в лабораторных условиях, но он не способен уничтожать яды в большом количестве. Поэтому сейчас перед НАН стоит задача до конца года разработать проектную документацию на создание промышленной установки и в течение следующего года ввести ее в эксплуатацию на Чечерском полигоне. Впрочем, сами ученые слабо верят в реальность этих сроков. Одна из причин в том, что никто не знает реального состава разбросанных по стране ядовитых смесей.

"Ведь тогда просто вырывали бульдозером ров и ссыпали из самосвалов все подряд, - говорит научный сотрудник отдела электродуговой плазмы Института тепло- и массообмена Дмитрий Шварков. - А чтобы эффективно использовать плазменную установку, надо четко понимать, с какими веществами мы имеем дело и что закладывать в систему фильтров. Потому что если мы рассчитываем на хлорорганические соединения, а там окажется мышьяк или ртуть, то на выходе мы можем получить неожиданный эффект. Это все равно что подносить спичку к дереву, не зная, что оно полито бензином".

Все лабораторные испытания до сих пор проводились на небольших порциях современных пестицидов, купленных в магазинах. Как работать с незнакомыми смесями, ученые не знают. Теоретически состав ядохимикатов можно установить при помощи хроматомассоспектрометров, но этого дорогостоящего оборудования в Беларуси нет. А значит, несмотря на все усилия, план очистки страны от ядов к 2020 году под сомнением. Разве что сможем вывезти химикаты за границу. Но там цены на переработку начинаются от 3-5 EUR за 1 кг. Кто знал, что "налог" на добавленный к урожаю яд окажется столь высоким!

Полина ЛЕГИНА

«Белорусы и рынок», №21 (907), 7-13 июня 2010 г.

http://belmarket.by/ru/79/110/6124

Другие материалы по теме:

http://pryroda.in.ua/lystopad/ekologichni-problemi-notatki-treningu-z-ekozhurnalistiki-v-bilorusi/

http://pryroda.in.ua/lystopad/kak-zhurnalisty-raskryli-sekret-radioaktivnosti-na-polese/

http://pryroda.in.ua/lystopad/chem-podsolim-nivu/

http://pryroda.in.ua/lis/kakoj-les-nuzhen-evrope/

http://pryroda.in.ua/lis/problemy-lesa-v-belorussii-i-ukraine/

З нами займалися фахівці з Білорусі, України (Ганна Гопко, Олег Листопад), Швейцарії (Сьюзан Боос, Микола Денисов) та Великобританії (Алекс Кірбі), а також упродовж кількох днів учасники, серед яких було 6 з України, зустрічалися з представниками Міністерства природних ресурсів і охорони навколишнього середовища Республіки Білорусь, Центрального НДІ комплексного використання водних ресурсів, Інституту меліорації тощо.

Акценти були зроблені на такі екологічні проблеми, спільні для Білорусі та України: утилізація непридатних пестицидів, удосконалення правозастосування і управління в лісовому секторі країн східного напрямку Європейської політики добросусідства і Росії, проблеми зміни клімату, аналіз Чорнобильської катастрофи; річка Прип’ять: співпраця Білорусі й України по управлінню водними ресурсами; плюси та мінуси меліорації; вплив промислового виробництва на стан довкілля.

Оскільки за останніх кілька років мені неодноразово доводилося висвітлювати проблему збереження непридатних отрутохімікатів і міндобрив на території Червоноармійського району, яких у нас нараховується понад 15 тонн, і вони становлять загрозу для навколишнього середовища та здоров’я наших людей, тому ця тема мене найбільше зацікавила. Бо ж у нас ці речовини лежать купами (тара вже згнила, все розсипалося і перемішалося) у сховищах, з яких місцеві жителі знімають дах, вибивають вікна та двері. І вся та гидота випаровується у повітря, разом з дощами тече у криниці, потрапляє в грунт. Думаю, що це питання ще не раз підійматиметься в нашому районі, в тому числі на сторінках районної газети…

Поки що ж повернемося до розповіді про Білорусь. Проблема непридатних пестицидів є однією з найбільш серйозних екологічних проблем Білорусі, оскільки на території країни у свій час використовувалось 440 видів пестицидів. Враховуючи такі характеристики стійких органічних забруднювачів, до яких належать пестициди, як висока токсичність, здатність переміщуватися на великі відстані, забруднювати воду, повітря та грунт, провокувати рак, безпліддя, й усвідомлюючи важливість вирішення цієї проблеми, в грудні 2003 року Республіка Білорусь офіційно приєдналася до Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі.

За результатами інвентаризації в Білорусі виявлено понад 7 тисяч тонн непридатних пестицидів, які знаходилися на складах сільгосппідприємств і в 7 захороненнях, розташованих на території країни.
Указом Президента затверджено Національний план виконання зобов’язань, прийнятих Республікою Білорусь по Стокгольмській конвенції, на 2007-2010 роки і на період до 2028 року. В рамках реалізації цього плану було ліквідовано одне з семи захоронень пестицидів (Брестське), які переупаковано та направлено на зберігання на спеціальний комплекс. На виконання Національного плану в республіці переупаковано 95 % непридатних пестицидів, що знаходяться на зберіганні в сільськогосподарських підприємствах. Щоб це зробити, Білорусь отримала міжнародну допомогу – адже ні держава, ні сільгоспвиробники не мали таких коштів. Але, як розповів консультант Міністерства природних ресурсів і охорони навколишнього середовища Юрій Соловйов, це лише тимчасове вирішення питання. Пестициди потрібно знищити екологічним способом, зокрема, методом високотемпературного спалювання (при температурі 1100-1200 градусів за Цельсієм).

Як варіант білоруси розглядають можливість вивезення пестицидів за кордон, тим більше, що такі пропозиції вже надходили. Але вартість знищення при цьому становить від 2 до 3 тисяч доларів США за тонну. Водночас окрім уже накопичених, в країні щороку утворюється близько 2 тисяч тонн небезпечних відходів в різних галузях, вивезення за кордон яких проблематичне. Тому в Білорусі зацікавлені в тому, щоб мати у себе обладнання для знищення непридатних пестицидів. І запевнюють, що до 2020 року проблема з утилізації пестицидів у Білорусі буде вирішена.

Ми мали можливість побачити на власні очі, як виглядає Петриківське захоронення непридатних пестицидів і як представники Мінприроди брали там воду та грунт на дослідження.
Видовище гнітюче. Посеред лісу, в’їзд у який заборонено, розташована небезпечна зона. Я б сказала, мертва зона, яка нескоро стане чистою, навіть коли із цього захоронення небезпечні речовини будуть вивезені та знищені.

Відвідали ми також місто Пінськ, де ознайомилися з роботою підприємства «Днепробугводпуть» та дізналися про співпрацю Білорусі й України по управлінню водними ресурсами, зокрема річки Прип’ять.

Нині неоднозначне ставлення до меліорації, яку тлумачать як комплекс організаційно-господарських і технічних заходів по поліпшенню гідрологічних, грунтових і агрокліматичних умов з метою підвищення ефективності земельних та водних ресурсів для одержання високих та стійких врожаїв сільгоспкультур. У Білорусі, як нам пояснили, осушення боліт розпочали тому, що потрібна була земля, аби вирощувати хліб. Проте з’явилися «побічні» ефекти такого втручання людини в природу, зокрема, вітрові ерозії, осадка торфу, вимирання флори та фауни. Тож екологи допускають, що врешті доведеться працювати над відновленням боліт.

Що таке білоруські болота, ми теж побачили, і навіть поміряли їх своїми кросівками. Серед такої мальовничої води загубилося село Кудричі, де з десятка два хат. Є тут і староста, і дім соціальних послуг. Неймовірно приємно було почути з вуст дружини старости села українську мову! Виявилося, що жінка колись їздила до України працювати на буряках.

Побували у м.Солегорськ на підприємстві «Білоруськалій». Виявляється, загалом Білорусь посідає третє місце в світі за обсягами виробництва таких добрив, як хлористий калій, після Канади та Росії, а згадане підприємство зокрема – друге місце. Там трудиться 19, 5 тис. осіб. Працює промисловість, працюють люди, є соціальні гарантії, живе місто. Та й тут не обійшлося без проблем. Відпрацювання родовищ калійних солей призвело до осідання земної поверхні на площі понад 20 тис. га у кількох районах Мінської області. Якщо раніше людей відселяли на інші території, то нині намагаються створити безпечні умови для проживання там, де вони мешкають.

Упродовж кількох днів ми проїхали сотні кілометрів з Мінська й назад до столиці Білорусі. І що мене вразило: за всю дорогу я не побачила ні на дорозі чи в канавах і лісосмугах, ні в населених пунктах жодного папірця! Уздовж доріг у лісосмугах побудовані милі яскраві будиночки, альтанки, поставлені столики для відпочинку подорожуючих. І там теж чисто. Усі узбіччя, території навколо дорожніх знаків обкошені – таких чагарників, як у нас, ніде не побачиш. А хотілося б, щоб і в нас було так чисто, як у сусідів…

Окрім семінарських занять, поїздок, у нас були також практичні завдання, інтерв’ю, обговорення в групах, що виявилося дуже корисним. Адже, ділячись своїми думками, слухаючи поради колег, журналісти розширювали свій кругозір та збагачувалися. Учасники повезли із собою з семінару-тренінгу нові знання, багато корисної інформації та вражень, а також Сертифікат про успішне його проходження.

Ольга Бортнікова,

Червоноармійська районна газеті "Вісті" Житомирська обл. № 24 від 11 червня 2010 р.

Другие материалы по теме:

http://pryroda.in.ua/lystopad/seminar-po-ekozhurnalistike/

http://pryroda.in.ua/lystopad/kak-zhurnalisty-raskryli-sekret-radioaktivnosti-na-polese/

http://pryroda.in.ua/lystopad/chem-podsolim-nivu/

http://pryroda.in.ua/lis/kakoj-les-nuzhen-evrope/

http://pryroda.in.ua/lis/problemy-lesa-v-belorussii-i-ukraine/

Приятно читать такие письма (см. ниже). Значит, силы и время на организацию и проведение мастер-класа для экожурналистов потрачены не зря.

Да и сама статья Мирославы достаточно интересна. Поводом для нее стало сенсационное заявление одного из наших гидов о «секретной книге» (оказалось – вполне официальное издание) и умышленности аварии на ЧАЕС (гида, книгу и обступивших его журналистов вы можете видеть на фото). Все участники мастер-класа долго разбирались с этими "секретами", но – разобрались. Мирослава достаточно интересно обыграла этот информационный повод и нашла для его комметирования квалифицированных и интересных местных экспертов.

Олег Листопад

А теперь – само письмо и статья:

«Вышел мой материал с Беларусью связанный. Что интересно, после поездки у меня почти все темы - экологические . О пестицидах в области написала, о выяснении площади городского парка Ровно - тоже, еще - о появлении тарантулов в связи с изменениями климата, о том, которую проблему для жителей Полесья создают дикие кабаны. А на следующий номер планирую разместить информацию о проблемах с созданием национальных природных парков и, по мотивам книжки «Стародавні дерева України» (http://ecoethics.ru/books/ohrana-dikoy-prirody/ та http://ecoethics.ru/category/ukrtrees/ ),   о самых старых деревьях области и трудностях с их заповеданием.

Мирослава ШЕРШЕНЬ, "Рівне вечірнє"»

Чорнобиль: чому плями радіаційних забруднень збігаються?

№40, 10-6-2010

Видана у 1974 році книга «Глобальні випадіння цезію-137 та людина» білоруському екологу та біологу Олексію Дубровському потрапила до рук не випадково. Її допитливому чоловіку «підсунули» знайомі, дізнавшись, що він цікавиться питаннями радіаційного забруднення українського та білоруського Полісся. Коли Олексій Дубровський порівняв карту радіаційного забруднення у книзі з подібними сучасними картами, виявилося, що вони збігаються. Це наштовхнуло його на думку, що радіація на Поліссі була задовго до аварії на Чорнобильській АЕС.

— Припускаю, що радіоактивно забрудненим Полісся стало після проведення у 1967 році ядерних вибухів на військовому полігоні у Семипалатинську (Казахстан), і якраз над поліськими землями розсіювали радіоактивні хмари, — пояснив п. Дубровський. - Крім цього, на Столінському військовому полігоні (Білорусь), як мені розповідали військові, використовували артилерійські снаряди з атомними бойовими зарядами. Про це тоді ніхто не розповідав. Але тодішні директори шкіл пригадують, що школярам давали якісь таблетки. Можливо, це були йодопрепарати. Саме у 70-х роках люди на Поліссі почали хворіти на лейкемії і помирати від них. Досі про таку хворобу тут ніхто не чув. Цілком можливо, що заповідники та заказники на Поліссі були створені не випадково. Адже вони розташовані якраз у тих місцях, де спостерігаються найвищі дози радіації. А на заповідних територіях перебування обмежене, на них не дозволяється збір ягід та грибів.

Щодо аварії на ЧАЕС, то вона могла бути організована спеціально, щоб приховати інформацію про забрудненість радіонуклідами Полісся до 1986 року. Адже на той момент в СРСР вже розпочалася перебудова. І ця інформація могла випливти на поверхню. А це означало, що світова спільнота зрозуміла б, що комуністичний режим СРСР здійснював геноцид проти власного народу, випробовуючи на ньому вплив малих доз радіації. Звісно, це — мої гіпотези. Дослідити їх мали б науковці. Втім, поки що вони за це не беруться, хоч я висловлював їх на сторінках преси.

Коментарі

Олександр Орлов, завідувач лабораторії радіаційної екології лісу, співавтор Державних гігієнічних нормативів України в галузі радіоактивності:

— До 70% радіації, яка потрапляє у відкриті середовища внаслідок потужних ядерних вибухів, випадає у досить вузькій смузі — приблизно на тій самій географічній широті, що й місце вибуху. Це спричинено меншою швидкістю руху атмосфери у порівнянні зі швидкістю руху Землі. На жаль, Полісся і Семипалатинськ розташовані на одній широті, що й спричинило радіоактивні випадання у нас. Причому це було не лише після випробувань 1967 року і пізніше, а й до того. Радіонукліди після кожного вибуху тримаються в атмосфері до двох років.

Щоправда, думаю, що п. Дубровський плутає два поняття — «радіоактивне забруднення території» та «радіоактивність харчових продуктів». Так, білоруське та українське Полісся характеризуються бідними дерново-підзолистими та перезволоженими торфовими ґрунтами. Тому вирощені на них продукти — значно радіоактивніші (до 10 разів) у порівнянні з вирощеними на територіях з тим же рівнем забруднення території, проте не на Поліссі.

Про використання ядерної зброї на Столінському військовому полігоні у Білорусі я чую вперше. Думаю, що цього не було. А щодо йодовмісних таблеток, то давати їх школярам в ті роки та й нині — дуже правильно. І справа тут не в радіації. Просто Полісся є йододефіцитним ендемічним районом, де люди хворіли внаслідок нестачі цього важливого елемента задовго до глобальних випадань та ядерної аварії.

Що стосується лейкемії, то щоб говорити щось про неї, потрібно мати достовірні медико-статистичні дані щодо захворюваності до 1970 року та після цієї дати.

Створення заказників та заповідників саме у Поліссі аж ніяк не пов’язане з радіоактивним забрудненням. Вони створені там, де наявна найвища в Україні збереженість природних ландшафтів.

А гіпотеза про спеціальне влаштування Чорнобильської катастрофи, щоб приховати більш ранні радіоактивні випадання, спричинені ядерними випробуваннями в СРСР, абсолютно хибна. Її хибність випливає з того, що, як їх називає п. Дубровський, «малі дози радіації» аж ніяк не є смертельними. І помилка спеціалістів з радіаційної гігієни після Чорнобиля полягає саме в тому, що вони забували населенню пояснити, що вплив малих доз на здоров’я людини має статистичний, вірогідний характер. А це означає, що берегтися треба, але смертельного вироку нема, хоча небезпека й наявна. Цього вчені не зробили, що призвело до гіпертрофованого сприйняття населенням і без того важкої радіаційної аварії та підсилення її наслідків ще й психо-фізіологічними захворюваннями, які до радіації ніякого стосунку не мають.

Олександр Комов, лікар з радіаційної гігієни Рівненської обласної санепідемстанції:

— Глобальні випадіння радіонуклідів у навколишнє середовище розпочалися з 40-х років минулого століття. Адже у 1942 році в США був запущений перший ядерний реактор. Потім були бомбардування атомними бомбами японських міст Хіросіми та Нагасакі. Далі почався період холодної війни. І в 1946 році був проведений перший ядерний вибух у Семипалатинську. З цього часу почалася гонка ядерних озброєнь. Випробування ядерних бомб відбувалися на землі, під землею і в повітрі. Тобто це — період інтенсивного випробування ядерної зброї.

Ядерно-паливний цикл включає добування уранової руди, переробку її і збагачення, отримання урану і його використання. В цей час будувалися радіохімічні заводи для збагачення урану на Уралі, в Сибіру, Красноярську. І в 1957 році на одному з таких підприємств «Маяк», що в Челябінську на Уралі, трапилася аварія з викидом радіації. Інформація про це була цілковито засекреченою. І лише після аварії на ЧАЕС про це стало відомо, а з сіл біля цього підприємства, в яких досі спостерігається перевищення радіаційного фону, лише нещодавно відселили людей.

Тож у нас на Поліссі рівні забрудненості цезієм приблизно такі, як у Челябінську, а може, й вищі. Втім, цезій — не найстрашніший радіонуклід. Адже він накопичується у м’язах і виводиться з організму за 70-80 днів. Значно страшніші стронцій та плутоній, які накопичуються у кістках і з організму не виводяться.

Отож в СРСР діяли інститути, які вивчали глобальні випадіння цезію у навколишнє середовище, і їхні науковці виділили зони українсько-білоруського Полісся. Адже виявилося, що властивості поліських грунтів такі, що вони сприяють високій міграції цезію і стронцію по біологічних ланцюгах: з грунту — в рослини, потім у тварин, а від них у м’ясо та молоко й до людини. Тобто за рахунок глобальних випадінь цезію Полісся — найбільш продуктивне у плані переходу радіонуклідів в організм людини. Але це не означає, що тоді, тобто до аварії на ЧАЕС, на Поліссі були перевищення радіаційних норм. Від Семипалатинська і Уралу радіоактивні хмари до нас не дійшли. Втім, глобальні випадіння цезію у навколишнє середовище спостерігалися, і закінчилися вони тільки з припиненням випробування ядерної зброї.

До речі, оскільки чорноземи, на відміну від поліських грунтів, менше віддають радіонукліди в рослини, то якби після аварії на ЧАЕС радіоактивна хмара пішла на чорноземні території, то досить було б їх просто переорати, щоб уникнути потрапляння радіації в рослини і в організм людини.

Щодо версії про те, що начебто аварія на ЧАЕС була спеціально спланована, то це — цілковита нісенітниця. Адже хто буде навмисне підривати реактор? Тим паче, що до аварії таких високих доз радіації на Поліссі не спостерігалося. А стежили за радіаційним фоном ми постійно. Були для цього створені спеціальні радіологічні групи. Бо держава готувалася до війни. І ці групи мали навчати населення захисту в умовах ядерної війни. Крім цього, перед введенням в експлуатацію Рівненської АЕС ми вивчали так званий нульовий радіаційний фон, щоб знати, який вона здійснює вплив на довкілля.

Що стосується аварії на ЧАЕС, то, скажімо, 28 травня 1986 року радіаційний фон у Рівному був 14-15 мікрорентгенів за годину. До вечора він підвищився до 90, а в Сарненському районі — до 2500-3000 мікрорентгенів. До аварії радіаційний фон на Поліссі сягав 6-10 мікрорентгенів за годину і нині він майже повернувся до цих цифр. А ось у продуктах вміст радіонуклідів не повернувся до доаварійного періоду. І найбільша нині загроза — молоко приватного сектора, гриби (особливо сухі), м’ясо диких тварин.

Що стосується впливу радіаційного опромінення на людський організм. Малі дози радіації випробовувалися давно: і на солдатах ( це при ядерних вибухах в Семипалатинську, на Тоцькому полігоні), і на тваринах.

Нині вважається, що будь-яка доза опромінення, більша за нульову, може викликати біологічний вплив. Але який — вченими не доведено. Тому наш уряд повинен максимально мінімізувати наслідки впливу аварії на ЧАЕС на людей і в першу чергу приділити увагу медичним обстеженням потерпілого населення. Так, в Японії до здоров’я потерпілих від вибухів у Хіросімі й Нагасакі — надзвичайно прискіплива увага. Приміром, вагітній жінці, дідусі й батьки якої були опромінені, призначають всебічне медичне обстеження, оздоровчі процедури. А якщо вона щось із цих обстежень чи процедур без поважних причин пропустить, гроші за це вираховують із зарплати її чоловіка. В результаті у потерпілих спостерігається навіть більша тривалість життя, ніж в решти мешканців держави.

Мирослава ШЕРШЕНЬ

На підтримку харків’ян приїдуть мешканці інших міст у межах всеукраїнської акції, яку ініціювали члени кампанії «Новий Громадянин», куди входить понад 50 громадських організацій.

Чи вдасться харків’янам відстояти 130 га парку в центрі міста, залежить від того, чи зможе їх підтримати вся Україна. Солідарність українців має показати, що влада не всесильна, а громадськість має право голосу. Після закінчення громадських слухань мешканці з інших міст та регіонів спільно з харків’янами створять «живий» символ підтримки — висадження в парку ім. М. Горького клумби з квітів, які своїм барвистим розмаїттям демонструватимуть всеукраїнську підмогу харківській місцевій громаді.

У суспільно-мистецькій акції візьмуть участь місцеві художники, митці, музиканти. Цей незахищений острівець із квітів символізуватиме не лише бажання українців жити в зелених, екологічно чистих містах, а й являтиме собою жест опору свавіллю місцевої влади. Газета «День» поцікавилася у Сергія Шапаренка, голови ради екологічної групи «Печеніги» з Харкова, як готується громадськість до чергової битви.

— Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, як ситуація виглядає зараз? Скільки дерев зрубано? Скільки людей постраждало?

— Громадськість на місці цього вирубування виявила 576 пнів, але багато з них враховано не було — через брак часу або тому, що пні були викорчувані. Усього, за нашими оцінками, на цій території було вирубано близько 1000 дерев.

— Битва природозахисників за збереження парку Горького в Харкові вийшла за межі міста. Відео в Youtube про побиття екологів, небайдужих харків’ян, котрі тілами заступилися за дерева, побачила й міжнародна громадськість. Нарешті харків’ян почула і центральна влада. Вчора відбулося обговорення ситуації в комітеті з питань екологічної політики ВР, а в суботу в Харкові нарешті відбудуться громадські слухання. Ви готові до них? Що конкретно вимагатимете?

— Готові. Вимагатимемо не ми одні — від ініціативної громадськості було підготовлено спільний проект резолюції слухань, в якому — мораторій на вирубування зелених насаджень у Харкові, на забудівлю рекреаційних зон, вимога винести в натуру межі зелених зон тощо.

— Досвід проведення громадських слухань в інших містах (для прикладу, в Севастополі на громадські слухання з питання будівництва вугільного терміналу прибули десятки здоровенних чоловіків на джипах) свідчать, що влада навчилася фальсифікувати рішення слухань, привозить «своїх» учасників. Якщо в суботу ви побачите 5000 тис. людей із «провладною» позицією, як діятимете? Чи є у вас план Б?

— Він досить-таки продуманий та націлений на перемогу.

— Перемога громадських організацій залежить від підтримки громадськості. Скільки людей, за вашими прогнозами, прийдуть на слухання?

— Зал для громадських слухань, розрахований на 370 осіб, буде заповнено. Крім цього, ще півтори тисячі людей слухатимуть аудіотрансляцію на вулиці. Сьогодні влада каже про те, що навіть голоси людей на вулиці буде враховано.

— Представники влади кажуть, що прокладають дорогу з метою нібито розвантаження центру міста від заторів. Однак фахівці, як і місцеві водії, заперечують доцільність такої дороги. Хто стоїть за будівництвом дороги? Кому це вигідно?

— Спорудження цього варіанта дороги в парку Горького лобіювалося двома останніми скликаннями міськради. Дорога має декілька поворотів, із Новгородською та Динамівською вулицями створює «Т»-подібне перехрестя, а на Сумську виходить під прямим кутом. Тому, як на мене, напруженості на харківських дорогах вона не послабить. Зате обабіч неї планується спорудити апартаменти і готельний комплекс...

— Чого вам не вистачає для перемоги?

— Для перемоги не вистачає підтримки простих людей.

— Що ви можете порадити людям, які братимуть участь у схожій боротьбі? Які правила безпеки «вуличних боїв»? Який урок винесли — що треба було робити не так, може, з іншого починати?

— Вуличних боїв не варто зав’язувати, адже фізичний опір одразу буде повернутий владою проти громадян. У нас людей і так затримували. Якби ми для цього ще й якийсь привід дали... А головний урок, який ми винесли з цього — в таких ситуаціях треба багато часу віддати агітації, причому бажано — до акції, а не під час неї.

— Як ви думаєте, чому так мало людей у Харкові підтримали боротьбу за зелені насадження?

— Я не думаю, що їх було мало. Порівняно з іншими містами, екологічній громадськості таки вдалося пробити людську байдужість. На захист парку за день вставало декілька сотень чоловік. Прості харків’яни дуже швидко втомлювалися від сидіння біля дерев, від постійного напруження. Були активісти, які тиждень сиділи біля дерев, а хтось і цілий день сидів на дереві. Також треба брати до уваги, що в усіх — робота, родини, — людям і на це важко було знайти час.

— Яких заходів, на вашу думку, слід ужити, щоб небайдужих людей було більше?

— Потрібен час. Треба, щоб люди захотіли і навчилися захищати свої права.

Ганна ГОПКО, спеціально для «Дня»

Фото Андрія Нестеренка

Мій колега Валентин у свої сорок п’ять усе такий же заводний, веселий, товариський. А ще – моторний і жвавий. Був…

Ні-ні, Валік, слава Богу, усе ще живий, але ноги, ніженьки, нозі – ті самі, які годують нашого брата журналіста так само як і вовка-сіромаху, цієї весни перестали Валька слухатися. Спочатку просто боліли, потім стали холодіти, німіти, а коли він не зміг власноніжно дістатися редакції, ми перестали зважати на його «усе от-от минеться» і силоміць завезли до київської лікарні.

Часу на діагноз медикам знадобилося небагато, особливо після інформації про дві щоденно викурювані Валентином пачки цигарок. Саме тютюн стриножив нашого Валю-мотора, спричинивши закупорювання дрібних вен. «Ще б трохи – і почалася б гангрена». - «порадував» лікар. - А чоловічий будильник зупинився б на «опів на шосту». Назавжди…

Та, тьху-тьху, через місяць Вальчині ноги таки ожили. Дорогою ціною – що грошей вгачено, що нервів вимотано, що сліз виплакано – і жінкою Вальчиною, і ним самим – це так жахливо, коли здоровенний мужчина ридає від болю…

Та, усе ж і ліки допомогли, і – відмова від звички коптити небо. Для курця із тридцятирічним стажем це було непросто. Але вибір мав невеликий: або цигарку геть, або – слідами своїх сусідів по відділенню. Тих, хто вчасно не перестав диміти. День-у-день із Валентином поклали чолов’ягу – вже втретє. Вперше йому відрізали ступню, потім – гомілку. Цього разу довелося різонути «по самі крашанки». Далі – смерть.

Не дайте себе ошукати

Куріння викликає рак легень

Саме тютюн відібрав спочатку ногу, а потім і життя відомого радянського воротаря Лева Яшина та популярного актора Павла Луспєкаєва. Митника Вєрєщагіна у фільмі «Біле сонце пустелі» Луспєкаєв грав вже на протезі. Другу ногу повезли різати відразу після зйомок. Та це не врятувало його.

Про ці факти щодо знаменитостей мало хто знає. Але ще менше відомий факт щодо простих людей, яких тільки в Україні від хвороб, викликаних курінням помирає понад сто тисяч щороку! Два роки - і немає на карті Мелітополя. Ще два – і обезлюдніла Біла Церква…

Ось список причин смертності українців, складений за даними Держкомстату за 2008 рік:

Смертей на рік в Україні

Курці помирають рано

Автомобілі та інший транспорт – 9 605

Вбивства – 3 766

СНІД – 4 997

Туберкульоз – 10 301

Куріння – 110 000

Додам ще пару цифр: за перші 10-15 років незалежності виробництво цигарок в Україні зросло удвічі. Збільшилась у нас і кількість курців, зокрема серед жінок. Якщо на початку 1990-х смалило лише 5% прекрасних дам, то через 15 років таких нараховувалося вже 20%. Врешті-решт на початку-в середині 2000-х років Україна опинилася серед світових лідерів із споживання цигарок на душу населення.

НЕ особиста  справа

Іншими словами, залежність українців від тютюну набула характеру епідемії. Держава мала б вжити негайних заходів для порятунку своїх громадян, натомість довгий час чиновники не лише ігнорували цей факт, а й сприяли поширенню зарази. Чи варто, наприклад, дивуватися такому росту продуктивності тютюнових виробництв, якщо акцизи на цигарки цілу п’ятирічку росли щорічно на... одну копійку. За цінами цигарки стали дешевшими за пончик і тим самим - доступними навіть небагатим на кишенькові гроші (про золоту молодь тут не йдеться) школярам молодших класів. Додайте до цього тютюнову рекламну вседозволеність – і вам стане зрозуміла справжня причина захоплення у димові тенета майже половини дорослого населення величезної країни.

Курці – не лише винуватці своїх нещасть. Вони в першу чергу – жертви. Жертви агресивної політики транснаціональних тютюнових компаній і – байдужості, а то й продажності вітчизняних політиків.

Рівняймося на Канаду

Куріння викликає старіння шкіри

А між тим разі проведення послідовної й грамотної державної політики контролю за тютюном зменшити поширеність куріння цілком реально. Про це свідчить досвід інших держав.

Поширеність куріння:

США – 1960-ті роки – 43%, зараз – 21%.

Канада – 1960-ті р. – 49% , зараз – 15%.

Японія – 1960-ті р. – 49%, зараз – 26%.

Ці сухі цифри означають, що десятки мільйонів американців, канадців, японців зберегли своє здоров’я і розминулися із передчасною й болючою смертю, а держави – уникли мільярдних збитків.

Яким же чином вдалося досягнути таких результатів? Ось шість порад Всесвітньої організації охорони здоров’я тим країнам, де політики на ділі а не на словах хочуть врятувати своїх виборців від тютюнової епідемії:

1. моніторити споживання тютюну та заходів протидії (щоб розуміти ситуацію та бачити, що відповідно до неї треба робити);
2. захистити людей від чужого диму;
3. допомогти тим, хто хоче кинути курити;
4. попередити про шкоду від куріння;
5. заборонити рекламу, стимулювання продажів та спонсорства тютюнових виробів;
6. збільшити податки на тютюнові вироби.

Промінчик світла у хмарі диму

Реальні кроки до реалізації цієї стратегії Україна почала робити у 2005 році, коли групою ентузіастів, зокрема, міністром охорони здоров’я Миколою Поліщуком, був «пробитий» через Верховну Раду (тютюнові лобісти двічі провалювали ухвалення) Закон про попередження та зменшення споживання тютюнових виробів. Результатом стала поява на пачках цигарок пояснень якої саме шкоди здоров’ю завдає тютюн та введення перших обмежень на куріння у громадських місцях. Наступний успіх було досягнуто коли уряд зрозумів, що збільшення акцизів - не тільки ефективний метод зниження рівня споживання тютюну, а й чудовий спосіб наповнення бюджету. І те, що політика збільшення акцизів залишилася незмінною і з приходом у коридори Кабміну нової команди, ще раз підтверджує ефективність пункту №6 ВОЗівської стратегії.

На початку цього року набули чинності зміни до Закону України про рекламу, якими, зокрема, заборонена реклама у всіх друкованих ЗМІ крім спеціалізованих видань.

На думку керівника відділу контролю за тютюном Інституту стратегічних досліджень Костянтина Красовського, саме завдяки системним змінам у державній антитютюновій політиці кількість дорослого населення, яке щодня палить, зменшилася з 37% у 2005 році до 25% у 2009 році. Щоправда, ці обнадійливі дані мало радують тих, у кого є залежні від нікотину родичі, тих, хто змушений вдихати тютюновий дим, продукований колегами по роботі, тих, хто приречений відвертатися від тютюнового перегару попутників у громадському транспорті.

Коли ж вдихнемо на повні груди

Куріння викликає залежність від тютюну (нікотинову залежність) - не починайте курити!

Подальше зменшення рівня паління вимагатиме набагато більших зусиль. Адже серед тих, хто не зміг відмовитися від отрути залишилися переважно люди із високим рівнем залежності. Та й «доброзичливці» не дрімають. Чого тільки варті поправки нардепа Тараса Чорновола до закону, яким регулювалося споживання пива. Тарас В’ячеславович примудрився протягнути у цей – ніяким начебто боком не причетний до тютюну – закон норми, які відкладають на доволі тривалий час термін обов’язкового нанесення на пачки цигарок картинок, що наочно показують наслідки виживання вмісту цих пачок.

Узагалі ж, держава досі не має своє чіткої стратегії подолання тютюнової епідемії. Наявні досягнення – це швидше результат скоординованих дій громадськості, ніж державних мужів.

Проріх у антитютюновому фронті більш ніж достатньо. Усе ще палять у тамбурах поїздів, які курсують в інші країни і у них же формуються. Усе ще у кафе та ресторанах тютюнові хмари не ізольовано від тих, хто хоче дихати чистим повітрям. А про суму, яку планується виділити з державного бюджету на протидію нікотиновому змію, й говорити смішно. Це при тому, що за рахунок тютюнових акцизів бюджет почав отримувати вже більше десяти мільярдів гривень щороку.

Чекає суспільство і на повну заборону реклами, зокрема - просування тютюнової продукції, а також спонсорування тютюновими й алкогольними компаніями масових заходів з метою реклами своєї продукції. Приклад того, як тютюнові магнати (до речі, майже 100 відсотків цигарок виробляються транснаціональними корпораціями, поповнюючи кишені закордонних товстосумів) використовують спонсорство для просування своїх виробів – гастролі однієї з популярних молодіжних груп. «Перепусткою» на концерти цих продажних музикантів були дві пачки цигарок певного виробника. І не важливо, чи виповнилося вже 18 років бажаючим послухати музику – охоронці без отруйного зілля у руках слухачів не впускали.

Огляд політики щодо обмеження тютюнокуріння в 28 європейських країнах засвідчив, що повна заборона на рекламу і пропаганду тютюнової продукції є важливою складовою ефективної державної політики щодо зменшення тютюнокуріння. У країнах, де всі форми реклами тютюну заборонені (Франція, Нова Зеландія, Норвегія та інші), кількість курців значно зменшилась.

Проведені опитування свідчать, що переважна більшість громадян України також підтримує заборону тютюнової реклами. Така повна заборона необхідна для зменшення темпів «підсаджування» української молоді на «легальні» наркотики, зокрема - тютюн. У Великобританії закон про повну заборону вводили трьома етапами – у 2002 р. заборонили традиційні форми тютюнової реклами, у 2003-му – стимулювання продажу тютюнових виробів і спонсорування тютюновими компаніями місцевих спортивних заходів і протягом 2004–2005 рр. заборонили тютюнову рекламу в торговельних точках та «розширення бренду» (використання відомих марок для реклами тютюнових виробів). Кожен етап введення закону супроводжувався суттєвим зниженням впливу тютюнового маркетингу на молодь.

Україні потрібне потужне антитютюнове лобі, потрібні розуміння і підтримка перших осіб держави у справі подолання тютюнової епідемії. Тільки тоді, коли це стане справою ДЕРЖАВНОЮ, держава справді вирветься із тютюнової петлі і поставить надійний заслін на шляху отрути, яка вбиває нашу націю.

Материал написан по статье Евгения Батракова. Мы Благодарны Евгению за его статью. Однако, некоторые оценки нам не близки. Мы считаем, что курение – это не вина, а беда. Беда не только обычного курильщика, но и курильщика известного, знаменитого. Однако мы согласны с позицией Евгения о том, что публичные люди обязаны нести ответственность за свое поведение, поскольку являются объектом для подражания. И в первую очередь объектами для подражания детей! (передрук з одного з російських регіональних антитютюнових сайтів, хай таких буде побільше!)

От рака легких на 55 году умер народный артист России Александр Абдулов. Умер, скончался – убит дорогой, качественной табачной палочкой… Перед смертью он сказал: «Четыре месяца боли. Я просто устал…». Всего 55 лет! Абдулов прожил всего половину того, что мог бы прожить! Сколько не сыграно ролей?! Сколько недосказанного из-за полученной в детстве зависимости от вонючей сигаретной отравы? Думал ли когда-нибудь Абдулов бросить курить? Или тоже, как и многие другие курильщики был благодарен этой канцерогенной вонючке за то, что она ему якобы помогает снять стресс, расслабиться, сосредоточиться? Думал ли он, что покидает этот прекрасный мир раньше срока потому, что курение подорвало его иммунную систему, занесло в его легкие радиоактивные вещества, которые и вызвали появление мутагенных раковых клеток?

Россия и другие страны долго еще будут провожать раньше срока в последний путь своих артистов – жрецов табачной отравы… И невольно появляется желание предупредить остальных… Дать возможность другим людям задуматься и не копировать бездумно поведение народных и великих! Вон их сколько, ушедших из жизни в 50-60 лет! Не дописавших, не договоривших, не доделавших!

13 апреля 1994 года от опухоли в горле скончался курильщик, народный артист СССР Н. А. Крючков – тот самый Крючков, который весело и разухабисто высмаливал папироску в одном из фильмов военного времени. Затем бросал окурок на землю, поправлял военный ремень и пускался в пляс на глазах веселых фронтовых подруг! И кто знает, скольких юных  кинозрителей того непростого времени повторили за ним (народным и известным) ВСЕ его движение, как роботы? Сколько мальчишек того времени, потерявших отцов на Великой Войне, взирали на него с обожанием, копировали-подражали-курили?
6 октября 1998 года умер от рака легкого народный артист СССР Роланд Быков. Это тот самый Быков, который возглавлял Международный Фонд развития кино и телевидения для ДЕТЕЙ И ПОДРОСТКОВ! Тот самый Быков, который после употребления дозы табачной мерзости с задором поучал, воспитывал и развлекал с экранов телевизоров детей. Он играл Бармалея и Кота Базилио… Думал ли он, что от него исходит запах смерти – запах табачной отравы?
Табак сократил жизнь и прибрал  к своим ядовитым рукам русского режиссера, педагога, народного артиста Георгия Товстоногова.
От рака легких умер народный артист СССР, хронический курильщик Е. С. Матвеев.
Табак вырвал из жизни народного артиста СССР, курильщика Е. А. Евстигнеева.
Умер от злокачественной опухоли (рак) в левом легком композитор, народный артист СССР Дмитрий Дмитриевич Шостакович.
31 мая 2005 года в столице нашей великой родины умер от рака легких народный артист Грузинской ССР Арчил Гомиашвили – актер, который сыграл О. Бендера в одной из лучших комедий Гайдая «Двенадцать стульев»…

Приводя выше список народных артистов, убитых табачным зельем, мы не хотели бы, чтобы у вас было ощущение, что рак – привилегия только народных. Вовсе нет!
Сдох от рака легких первый владелец компании Marlboro. Вот уж когда хочется сказать спасибо Господу за Его справедливость!
Долго и мучительно, постепенно умирал от рака ротовой полости страстный любитель дорогих кубинских сигар великий психиатр З. Фрейд. Уже долгие годы большая часть психиатров мира работает по Фрейду… Но никому не приходит в голову, что гуру не смог уберечь себя самого от  постепенного мучительного суициида!
Умер от рака легких американский актер, звезда Голливуда Роберт Тейлор, который был воплощением идеала мужской силы и красоты в сороковые - пятидесятые годы.
6 февраля 1952 г. курение забрало жизнь 57-летнего короля Англии Георга VI. Отец нынешней королевы Елизаветы II всего к 50 годам страдал нарушением кровообращения – болезнью Бюргера. Для спасения его больной ноги было проведена хирургическая операция. После этого у него обнаружили рак легких, и врачи удалили ему одно легкое. В дополнение к раку – эмфизема и, наконец, смерть от закупорки коронарных сосудов.

Джордж Харрисон - один из Beatles - путешествовал по миру в поисках средства от онкологических болезней, которые в конце концов его и убили. Когда у него был диагностирован рак горла, он сказал: "Я получил ЭТО только из-за курения".
30 мая 1960 года умер от рака легких поэт, лауреат Нобелевской премии, курильщик Б.Л. Пастернак.
28 сентября 1964 умер от рака легкого поэт Михаил Аркадьевич Светлов.
В конце 1966 года, снимая фильм «Самый счастливый миллионер» и мультфильм «Книга джунглей», умер от рака легких всемирно известный мультипликатор и курильщик Уолт Дисней. Ему было тогда всего 65 лет.

28 августа 1970 г. в возрасте всего 52 лет погиб от американских сигарет «Кэмел» борец за национальную свободу Египта, политический деятель, президент Египта Гамаль Абдель Насер. Многие борцы за свободу своих стран от американской тирании забывают о том, что кроме танков и ракет у их врага есть более мощное – химическое оружие. Оружие, которое жертвами тирании покупается за свои собственные деньги – табачные палочки. Эти химикаты подрывают не только физическое здоровье конкретного человека, они стирают с лица Земли нации! В России по ОФИЦИАЛЬНЫМ ОЦЕНКАМ от болезней напрямую вызванных курением табака умирает от 300 до 500 тысяч человек ежегодно! Каждый год от курения умирает столько людей, сколько живет в Твери, например!

От рака легкого умер и курильщик, председатель Президиума Великого народного хурала Монголии Ж.Самбу. Курение трубки довело его до той же болезни, что и курение сигарет. Многие люди попадают в плен лживого утверждения, что курить трубку не так опасно, как сигарету! Друзья, дело не в трубке и не в сигарете! Дело в том, что вдыхание ЛЮБОГО ДЫМА – противоестественно! А значит природа не предусмотрела, не придумала для нас защитные механизмы, которые помогли бы организму защититься от разрушающего действия табачного дыма!

От рака легких погиб в возрасте 57 лет американский актер Винсент Скиавелли, звезда таких фильмов, как «Пролетая над гнездом кукушки», «Призрак», «Амадеус», «Возвращение Бэтмена», «Народ против Ларри Флинта».

7 ноября 1980 г. скончался от рака легких Стив Маккуин – символ Америки, один из ковбоев культового фильма «Великолепная семерка», объект подражания многих миллионов американских мальчишек!

11 июня 1982 г. от рака легкого умер курильщик, заслуженный артист РСФСР Анатолий Солоницын. Мы помним его по  фильмам «Андрей Рублев», «Солярис», «Зеркало», «Сталкер»…

Через семь лет, 29 декабря 1989 года от рака горла умер и один из величайших русских режиссеров XX века Андрей Тарковский, который снял фильмы «Андрей Рублев», «Солярис», «Зеркало», «Сталкер». И был этому великому человеку всего 51 год.

2 февраля 1984 г. от рака горла умер хронический курильщик, писатель, лауреат Нобелевской премии, академик АН СССР, дважды Герой Социалистического Труда М. Шолохов.

От того же рака горла скончался и писатель, курильщик В. Ерофеев. В возрасте 52 лет…

20 марта 1990 г. всего на 60 году жизни от рака легких умер легендарный вратарь, заслуженный МСМК, курильщик Лев Яшин. Ранее из-за курения в 1984 году ему отрезали правую ногу. Из-за курения,  у него развился облитерирующий эндартериит, который в народе еще называют ноги курильщика. Эта болезнь является профессиональной болезнью курящих людей.. Сам Л. Яшин много рассказывал о том, что вратарем захотел стать после выхода на экраны легендарного фильма «Вратарь», снятого по мотивам книги Льва Кассиля. Неизвестно под влиянием персонажей каких книг или кинофильма, под чьим личным влиянием он стал отравлять себя канцерогенным табачным дымом.

Люди часто подражают, записывают в свое подсознание программы поведения людей, которые им нравятся. И в этом смысле актеры должны нести ответственность за свое поведение. И прежде всего за свой пример, который они показывают детям и подросткам. Есть пословица «Дети видят – дети делают». Неужели об этом не знали ответственные за цензуру в СССР, которые пропустили к показу сотни и тысячи детских кинолент с эпизодами курения?! Знали, конечно знали! Но многие из них сами были курильщиками, сами вдыхали в свои легкие кусочки обгоревшей органики, сами были зависимы!

Народные, заслуженные и прочая, прочая, прочая! «Не ведающие, что творят», напускающие на себя вид гуру, истины в последней инстанции! Они воспитали поколение токсикоманов, наркоманов, алкоголиков, табакоманов!

Курят персонажи мультиков как советских, так и современных Российских и западных. Курят герои серьезных произведений о смысле жизни! И каждый эпизод с курением – утверждение того, что курить якобы нормально и даже во многих случаях полезно! Ребенок смотрит мультики про симпатичных и курящих крокодила Гену, капитана Врунгеля, папу Дяди Федора, медвежонка Умку. Подросток смотрит фильмы про умного и сообразительного курящего Шерлока Холмса, про отважного и мачеподобного курящего Джеймся Бонда, про находчивого профессора Паганеля, про… про… про… И через пару лет это уже не подросток, это испускающая канцерогенный дым развалина, развалина во всех смыслах.

И стоит ли удивляться тому, что на сегодняшний день по статистике, среди старшеклассников и студентов уже 53 процента юношей и 28 процентов девушек употребляют табак? Стоит ли сокрушаться тому, что более 50 % детей имеют опыт курения уже в возрасте 10-11 лет?

Да, конечно, в ответ мы сразу услышим лукавую фразу работников культуры: «мы только показываем жизнь такой, какая она есть, и не мы виноваты в том, что в этой жизни каждый второй курит». То, что вы показываете, это не правда жизни, господа, это – полуправда! Вы видите и отображаете только то, что есть у вас в ваших мозгах, затуманенных и изъеденных табачным дымом.

Покажите нам нормальных спортивных людей! Покажите нам сильных духом героев, которые высмеивают и презирают табачные соски! Покажите нам гениев, изобретателей, солдат свободных от обязанности курить! Покажите нам тех людей, которые бросили курить и носят звание бывших курильщиков с высоко поднятой головой! Покажите нам ту половину населения планеты, которая не посасывает раковые палочки и не ужирается спиртом каждый раз, когда у них стресс или наоборот, когда праздник и веселье!

Покажите нам нормальных людей, которые могут получать удовольствие от жизни без сигарет. Ведь мама родила каждого из нас именно с этой способностью – радоваться жизни, каждому ее проявлению! К сожалению, табачные наркоманы, курильщики эту способность утрачивают и не могут радоваться жизни без сигарет! Так нет, воротил искусства так и тянет показывать жуть, боль, слабоволие! Может быть, это происходит по тому, что в их головах, в их душах нет места для добра, свободы, счастья?

22 июля 1990 от рака легкого погиб, умер курильщик, «нападающий на все времена», футболист Эдуард Анатольевич Стрельцов.
Погиб от рака легкого и кинорежиссер С. Параджанов. 25 июля 1990 г.
В 1992 году скончался от рака легкого хронический курильщик, алкоголик, хоккеист ЦСКА, лучший защитник мира – 1958, 1961 годов Иван Сергеевич Трегубов. Ему было всего 61 год.

19 апреля 1994 года от рака горла умер курильщик, режиссер Э. Кеосаян, снявший фильмы: «Неуловимые мстители», «Стряпуха», «Корона Российской империи»… Его «неуловимые» сражались с врагами за свою свободу. Эдмонд, создавая эти фильмы, оставался глубоко зависимым человеком, рабом сигаретки…

Вот, против каких великих людей ведут свою подлую, скрытую войну дельцы-убийцы от табачной индустрии. Вот против кого борются чиновники-политики, которые лоббируют интересы табачных корпораций! Срок их жизни - 50-60 лет! И от этого становится тяжело. И миллионы обычных людей, прочитав новый некролог, в очередной раз подумают, что жить до 60 лет это НОРМАЛЬНО!!! И возьмут в рот следующую туберкулезную соску, выпьют следующий стакан водки. А ведь жизнь дает нам возможность жить до 80-100 лет. И это - возможность  нормально, тихо, спокойно и без боли отойти в мир иной, просто умерев от старости. Умерев тогда, когда для было запланировано Богом. Для этого надо просто не мешать нашему организму жить той жизнью, которая предназначена для него природой!

Табак выбил из жизни заслуженного артиста РСФСР Павла Луспекаева, который скончался от гангрены, вызванной курением и последующей закупоркой сосудов ног. Госпожа удача отвернулась от всеми любимого таможенника Верещагина из кинофильма "Белое солнце пустыни" задолго до съемок этого фильма. Ведь играл  Луспекаев эту роль уже на протезе. Вторую ногу повезли резать сразу после съемок.

Умер от табачной заразы народный артист, композитор России Микаэл Таривердиев, написавший музыку к кинофильмам "17 мгновений весны" и "Ирония судьбы или с легким паром". По той же самой иронии судьбы, видимо, в самом фильме крупным планом курит сигареты учительница русского языка и литературы, а по совместительству польская актриса Барбара Брыльска. Сколько девочек повторили за ней этот поступок в те неизбежные моменты жизни, когда у них были проблемы с их возлюбленными?

На 40-м году жизни умер от рака один из лучших друзей Владимира Высоцкого - Левон Кочерян, который успел снять только один фильм – «Один шанс из тысячи».

6 апреля 2004 г. умерла хроническая курильщица, известная правозащитница, основательница Московской Хельсинкской группы (МХГ) Лариса Богораз. Свое право на свежий чистый воздух она защитить не смогла, и была вынуждена часть своей жизни вдыхать ядовитый выхлоп табачной индустрии.

12 августа 2005 г. рак лёгких убил японского кинематографиста-классика, курильщика Теруо Ишии.

21 января 2006 года умер от рака легких на 62-ом году жизни первый президент Косово Ибрагим Ругова.

11 марта 2006 года курение помогло умереть раньше времени экс-президенту Югославии 64-летнему Слободану Милошевичу, страдавшему от высокого артериального давления и сердечной недостаточности.

В ноябре 2006 года в возрасте 72 лет скончался от рака легких и всемирно известный борец за свободу от никотиновой зависимости Аллен Карр – автор «Легкий способ бросить курить». Он умер через 23 года после того, как бросил курить. Незадолго до смерти, когда ему поставили диагноз рак легких, он сказал «Если бы я не бросил курить, я бы умер 20 лет назад». Его пример является доказательством того, что человеческий организм – это великая по своей силе машина самоисцеления! Если нашему организму не мешать, он будет сам бороться с любой болезнью с помощью иммунной системы, которая выключена, угнетена у курильщиков. Бросайте курить! Бросайте курить в любой момент вашей жизни! Это подарит вам снова забытое чувство бодрости, энергичности, свободы!

14 января 2007 года умер хронический курильщик, известный журналист, политический обозреватель радиостанции «Эхо Москвы» Андрей Черкизов. Ему было всего лишь 52.

4 февраля 2007 года от рака умер автор самых знаменитых хитов группы «Наутилус Помпилиус», поэт Илья Кормильцев… Скованный одной цепью с сигаретой, он был вынужден вдыхать табачный дым, чтобы петь, писать стихи, сочинять музыку. Иначе бы он не смог делать то, что было доступно его некурящим коллегам. Ведь употребление сигарет отнимает у людей их данные от рождения способности и возвращает их лишь на короткое время после каждого акта самоотравления до момента упот ребления следующей табачной палочки!

Только за прошлый год по данным Минздравсоцразвития прямые людские потери России от табака составили от 330 тысяч до 500 тысяч человек!.. До полумиллина человек уничтожено без авиации, без бомб, без ракет… Уничтожено самым гнусным путем: сначала детям внушили, что глотать канцерогенный дым – занятие привлекательное. После этого, уже взрослым, что это занятие будто бы нормальное, непорицаемое и даже похожее на некую игру для сильных и независимых. А потом, специально для желающих образумиться, было вбито в головы, что избавиться от этого дрянного способа постепенного самоубийства невозможно в принципе…

330 тысяч человек в год, как минимум… Табачный конвейер смерти укладывает в гробы 6 человек ежеминутно… Недавно историк Жан-Клод Прессак установил, что в течение всей Великой Войны в лагере смерти – Освенциме было уничтожено около 800 тыс. человек. (См. «Дуэль», № 28 (273) 9 июля 2002 г.). Восемьсот тысяч человек за 5 лет войны – это 160 000  людей в год. Значит, табачные дельцы в России сегодня действуют в 2-3 раза эффективнее фашистских палачей в Освенциме!  Наверное, не зря Гитлер в 1942 году, в своей книге "Моя борьба" писал: "Им, славянам (россиянам) - никаких прививок, никакой гигиены, только - водка и табак!" Главный нацист был бы рад, видя, как его доктрина теперь осуществляется. И, следовательно, это именно желания Гитлера внедряют в умы артисты, – и не только артисты, – а все, позволяющие себе показывать свою позорную зависимость в людных местах!

16 июля 2007 года курение убило народного артиста России Михаила Ивановича Кононова. ( фильмы «Начальник Чукотки», «В огне брода нет», «Андрей Рублев», «Здравствуй и прощай», «Таежная повесть», «Большая перемена», «На войне, как на войне»). Жаль, хороший был актер. Сколько еще мог бы сделать. Но сигарета собирает свою кровавую жатву хотим мы того или нет.
А вот, что написал Лев Лосев о поэте, Нобелевском лауреате Иосифе Бродском, которого убили сигареты в 1996 году в возрасте 56 лет: «Его сердце все чаще давало сбои, в его состоянии любой перешел бы на пугливый инвалидный режим, а он не только работал в полную силу, но и засиживался за полночь с друзьями, шутил, выпивал и не бросал проклятого курева». Годами раньше сам Бродский писал в юмористическом послании одному из своих друзей: «Не знаю, есть ли Гончарова, но сигарета мой Дантес!» Сигареты сделали свое гнусное дело не хуже пистолетов. Бродский умер…»

25 октября 2008 года умер от нарушения кровообращения сердца всемирно известный певец Муслим Магомаев, который в своем интервью Известиям заявлял: "Если была бы вторая жизнь, то единственное, что я бы изменил, - не стал бы курить".

Умер 20 мая 2009 года от рака поджелудочной железы Народный артист СССР, лауреат премии Ленинского комсомола, лауреат Государственной премии СССР, лауреат Государственной премии РСФСР имени братьев Васильевых, артист и курильщик трубки Олег Янковский.
Живет и курит еще народный артист России Говорухин С. С., усердно показывающий на своем личном примере, что курение - это нормально.
Жив и курит народный артист России М.С. Боярский, который многократно озвучивал свою подлую позицию: "...несмотря на запреты, я все равно буду курить везде, всегда, где можно и где нельзя!"

Нельзя там, где дети! Нельзя там, где больные. Нельзя там, где нравственно здоровые, нормальные люди. Но без пяти минут загнувшемуся от раковой соски великому артисту все равно, где тут у нас нельзя – ему бы поскорее удовлетворить свою постыдную, наркоманскую страстишку, утолить свое извращенное желаньице поглотать дым, да испортить другим людям чистый воздух вокруг. И наплевать ему на тех людей, которым будут отрезать гниющие ноги-руки, ему плевать, что им будет очень больно и страшно, им, которые когда-то взяли по глупости пример с любимого Д′Артаньяна и начали курить… Вместо того, чтобы показывать своим примером другим людям, как можно избавиться от зависимости, стать свободным человеком, бросить курить, он самоутверждается, доказывая самому себе, что имеет право портить воздух в любом месте, только по тому, что он заслуженный и народный! Интересно, а если бы ему нравилось испускать газы из заднего прохода, он делал бы тоже самое?
Дымит еще своей трубочкой и подвергает себя опасности рака ротовой полости народный артист Александр Ширвиндт, который недавно публично выдал: «Я курю трубку и не собираюсь прекращать это приятное занятие. Вокруг курения всегда идут какие-то непонятные разговоры, ну и пусть идут. А я на репетицию опаздываю».

В России табачная эпидемия уносит до полумиллиона жизней ежегодно! По сообщению главного онколога Санкт-Петербурга (31 мая 2008 года, ГАZETA.CПБ) наиболее частая причина смерти петербургских мужчин - рак легких, который в 90 % случаев вызывается табакокурением! А нашему народному артисту все эти разговоры о курении и о том, что надо бросать курить непонятны.

Жив и не собирается бросать курить, проводящий серьезную пропаганду курения своим личным примером, в том числе, и по телевидению, народный артист России Александр Михайлов.
Живет, курит и не собирается бросать, народный артист РФ Алексей Булдаков, получивший приз «Ника» за за роль генерала Иволгина в кинофильме «Особенности национальной охоты».
Живет, курит и не собирается отказываться от этого самоубийственного занятия, народная артистка СССР Алиса Фрейндлих, внесшая значительный вклад в дело популяризации курения табачной отравы, как своим примером, так и своими работами в кино…

Радуются пока еще жизни разухабистые пошляки из Камеди клаба, выдыхая табачный дым в лицо телезрителей через услужливо подставленные телекамеры... А  еще совсем недавно вместе с ними радовался жизни известный культурист Динамит, он же Владимир Турчинский... Весело попыхивал дорогой фалосообразной сигарой. Владимир мог бы подавать совсем другой, спортивный пример с экранов телеящиков. Может быть тогда было бы не так больно слышать о его смерти от острой коронарной недостаточности (полное прекращение поступления крови к коронарным артериям сердца), одна из основных причин которой, как известно, курение табака.

Известную актрису Кристину Агилера несколько раз выставляли из ресторанов и других общественных заведений, где нельзя курить. Про актрису Еву Мандес говорят: «Она пьет и курит как заправский мужик!». Кинозвезда Шарлиз Терон вообще не видит жизни без сигареты: "...курю как паровоз и прусь от всего этого..."!  Джиллиан Андерсон – «Секретные материалы» - хроническая курильщица. Пэрис Хилтон очень любит выкурить раковую сигаретку со своими лучшими подружками Линдсей Лохан и Бритни Спирс. Все эти девицы - объект подражания для девочек-подростков. Все они пока еще здравствуют и продолжают свой смертельный вояж по телеящикам всего мира. Вот только ни в одном интервью они не скажут своим восторженным почитательницам о том, сколько денег они тратят на косметологов, чтобы привести свою высушенную курением кожу в порядок…
А вот Абдулов уже к сожалению умер, и Янковский тоже умер. Умерли, так и не сделав перед своей смертью то, что должны были сделать, как народные любимцы и порядочные люди. Не сделали того, что сделал россиянин по рождению, известный голливудский актер Юл Бриннер (ковбой Крис в фильме Д.Стерджеса «Великолепная семерка»), который в 1985 году, незадолго до смерти от онкологии легких, обратился к телезрителям американских телеящиков: «Что бы я посоветовал вам, прежде чем я умру? Не курите». Когда хлюпающей носом публике показывали похоронную процессии, с экранов телевизоров к ним долетел голос Юла "Сейчас, когда меня уже нет, я говорю Вам: никогда, ни прикаких обстоятельствах - не курите!".

Кстати, от того же рака легкого умер и автор некролога о Юле Бриннере хронический курильщик Алан Джей Лернер. И от рака же легких умер в свою очередь курильщик Леонард Бернстайн, который произносил надгробную речь об Алане Джее Лернере. Такая вот «случайная» цепь «неожиданных» смертей.

3 марта 2009 года умер от рака горла рекламное лицо компании Винстон "Winston Man" - Алан Лэндерс (Алан Ливайн). В 1987 году врачи у Алана обнаружили рак легких. Ему провели хирургическую операцию по удалению фрагментов правого легкого, но заболевание все равно распространилось на левое легкое.  После того, как у Алана обнаружился рак, он стал представителем Всемирной организации здравоохранения, принимая участие в ее кампании против курения.

Никто из наших не сделал перед смертью того, что сделал ковбой «Мальборо» Уэйн МакЛарен умерший от рака легких в 52 года. Незадолго до смерти Уэйн выступил с общественным заявлением : «Меня погубило курение, оно разрушает доброе и хорошее в человеке». Никто из наших всенародных любимцев не сделал перед смертью того, что сделал известный герой рекламы «Кэмэл», умерший от рака легких – в своем последнем рекламном ролике он произнес: «Люди, делайте что хотите, только не курите». Они не сделали…

Увидим ли мы когда-нибудь социальную рекламу против курения с участием наших великих и народных артистов? А с участием наших мудрых правителей?

P.S. Господин Мартин Бротон - Глава British American Tobacco (второй по объему в мире производитель табачных изделий) - бросил курить. Он предпочитает продавать табачную отраву другим людям. Но сам бросил курить! Пусть другие тратят свои деньги на покупку собственной смерти в рассрочку. А Мартин Бротон с удовольствие эти денежки примет и вложит их в свое здоровое будущее и в будущее здоровье его детей.

Автор: Евгений Батраков. Статья дополняется по мере появления соответствующей информации.

Вы, только Вы сами отвечаете за свою жизнь! Только в Ваших силах изменить свою жизнь! Вы действительно можете бросить курить НАВСЕГДА! Вы действительно можете радоваться жизни и получать от нее удовольствие без сигарет!