Останні записи

Чому пеленгас стає «золотою» рибою?

Для відродження популярного виду риби треба віддати віжки бізнесу, залишивши державі контрольні функції

Для відродження популярного виду риби треба віддати віжки бізнесу, залишивши державі контрольні функції

Чому в державі, яка володіє такою плідною блакитною нивою як Азовське море, рибу продають за ціною золотої рибки? Та тому, пояснював мені ще 10 років тому біолог Іван Митяй, що клепки немає в тих, хто відповідає за роботу моря.

Гість зі Сходу
Візьмемо за приклад того ж таки пеленгаса (він же «піленгас» або «пелінгас» — назва не наша і ще не усталилася). Це й справді золота рибка. Пеленгас — далекосхідна кефаль, вдало (рідкісний випадок!) акліматизована в Азовському морі. Загалом акліматизація — річ вельми небезпечна, всі зі школи пам’ятають приклад завезення кроликів, які мало не з’їли Австралію.
Пеленгас у теплому Азові теж росте утроє-вчетверо швидше, ніж на своїй батьківщині, добре розмножується. Але конкурентом чорноморсько-азовським кефалям — лобану, сингілю та гостроносу — він не став. Бо харчова база досить багата, щоб прогодувати всі ці види. А час та місце розмноження в них різні, тож за нерестилища вони не конкурують.

Основним місцем нересту пеленгаса став Молочний лиман. Навесні риба заходила в лиман відкласти ікру, а восени молоді пеленгасики виходили в море. У 2002 році, наприклад, їх вийшло понад мільйон голів.

Невелика частина стада цієї кефалі нереститься ще у Східному Сиваші. І все, більше — ніде! Тому питання нормального функціонування Молочного лиману стоїть надзвичайно гостро.

Спасибі ворогам
Ще в середині XIX століття лиман закрився — відгородився від моря, став міліти, солонішати. У 1930-х там навіть сіль добували. Площа поверхні велика, випаровування інтенсивне, річка Молочна води мало постачає, а ще як її саму почали нещадно експлуатувати… Одне слово, пересох би лиман незабаром остаточно, якби не війна: 1943-го німецькі війська підірвали перемичку, яка відділяла лиман від моря, щоб зупинити радянські танки.

Через цю утворену штучно протоку («проран», як її називають місцеві) в лимані стали ховатися від шторму невеликі судна. І риба почала заходити на нерест. На початку 1970-х прорили інший проран, на якому змонтували так звану «рибообловну споруду». А старий засипали (кажуть, через чиновницькі війни районного масштабу — ділили рибне місце). Через нову протоку рідна чорноморсько-азовська кефаль заходила навесні в лиман, жирувала, а восени виходила. Ось тут її і ловили тією самою «спорудою»: підставляли мішок, який піднімався разом з рибою. А щоб решта кефалі не втекла в цей час у море, вихід перекривали спеціальною заслінкою. Це й спричинило загибель місцевої кефалі, яка дуже боїться холоду: кілька років підряд вона не встигала вийти до початку сильних холодів і масово гинула. А риби було стільки, що кинь списа — обов’язково влучиш у рибину.

Проран! Іще проран!
Тоді ж, наприкінці 1970-х, почали акліматизовувати пеленгаса. Улови почали збільшуватися. Але ось біда: з’ясувалося, що місце для нового прорану вибрали невдало, море стало його замивати. Та пусте — соляра коштувала копійки, тож два земснаряди (один з моря, інший — з лиману) працювали безперебійно. Коли 1996 року земснаряди почали виходити з ладу, чистили драглайнами (різновид екскаватора).

Але це було не так ефективно. Та й ціни на пальне різко підскочили. До того ж, ніяк не могли вирішити, хто має відповідати за проран, а хто — ловити вирослу в лимані рибку. Ніхто не хотів також слухати науковців, які пропонували найкраще місце для нового прорану, а для експлуатації лиману створити науково-промислове об’єднання. Як наслідок, років п’ять тому проран остаточно закрився, й ситуація почала нагадувати довоєнну.

Сини моря та їхня бідна мати
Молочний лиман може давати не тільки пеленгаса. Тут могли б рятуватися від заморів бички, тут можна було б розводити камбалу-глоса, тут — рай для птахів. Як же повернути водоймі її багатства? На недавньому «круглому столі» в Держрибагентстві щодо рибного і заповідного законодавства директор рибпідприємства «Бриз» Сергій Матвєєв бив себе кулаком у груди: «Наведіть порядок, дайте працювати! Ми самі почистимо проран, тільки дайте дозвіл». Чомусь рибалка вирішив, що відновленню прорану заважає особливий статус («гідрологічний заказник загальнодержавного значення») Молочного лиману. Але після моїх запитань з’ясувалося, що ще кілька років тому ініціативу Сергія Олександровича зупинив не заказник, а чиновник. Який не давав дозволу на риття протоки, прозоро натякаючи на «допомогу».

Виходить, не із заповідним статусом треба тут боротися, а з корупцією. І з безголовістю. Бо розв’язання проблеми дуже просте: дати лиману справжнього господаря. Тобто покласти охоронні зобов’язання (відповідальність за заказник) на тих же рибалок. Щоб саме вони оберігали заказник, охороняли його. І підтримували в робочому стані проран. Але тоді й права відповідні їм надати, прописати можливість компенсації витрат тощо. Свого часу хазяїном на лимані була артіль «Сини моря», яку згодом підгребло під себе одне з промпідприємств Запоріжжя. Можна запозичити той позитивний досвід, який був ними напрацьований. І додати до нього можливості, які надає нова постанова уряду щодо затвердження «Типового договору оренди водних об’єктів» (див. «УК» за 27 червня та 20 липня). У цьому типовому договорі передбачено всі нюанси: і природоохоронні заходи, які має виконувати орендар, і як він має турбуватися про гідротехнічні споруди (а проран якраз можна зарахувати до таких споруд). І — права орендаря. У які я вписав би право на додаткову квоту на вилов пеленгаса в Азовському морі — як компенсацію за витрати на вирощування риби для всіх азовських рибалок. Тож можливості є. Аби липкі руки не заважали їх реалізовувати.

Олег Листопад http://www.ukurier.gov.ua/uk/articles/chomu-pelengas-staye-zolotoyu-riboyu/

Leave a Reply