Повіяв вітер степовий….

Степи Керченського півострова. Фото Н.АтамасьПрисвячується пам’яті видатного природоохоронця С.Таращука.

Більшість тих, хто оспівує славну українську історію, оспівує і степ. Серед степу виникла перша українська держава – Запорізька Січ; тоді його називали Диким Полем. До степу тікали, шукаючи волі, українці. Степи Керченського півострова. Фото Н.АтамасьСучасні козаки і в наш час щиро зичать одне одному «вітру і степу». Про нього здавна складали народні пісні. Серед нього, врешті заповідав поховати себе Тарас Шевченко: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій», писав Шевченко, ототожнюючи Україну зі степом.

Якщо зазирнути у довідники з географії, можна прочитати, що 40% України займає степова зона. Степи обов’язково згадуються у книжках з історії та краєзнавства. Проте, це зовсім не означає, що приїхавши до України, майже на половині її території ви знайдете степ. В наш час південь України майже цілковито зайнятий ріллям, і до обрію котяться не ковилові хвилі, а нескінченні поля. Спробуємо стисло відтворити деякі сторінки історії цих земель.

6 000 років тому в українських степах з’явились трипільці, за ними прийшли скіфи, сармати, кіммерійці. На просторах півдня сучасної України швидко розгорнулась арена становлення степових кочових народів. Тоді орні землі становили мізерну частку, оскільки кочові племена не займались землеробством, і степ лишався таким, яким, власне, увійшов до фольклору. Потужна колонізація степів розпочалась лише у 1780 році, коли Росія розгромила Запорізьку Січ і завоювала Кримське ханство. Розпочалось заселення українського півдня і степові чорноземи почали орати. Саме безцінні чорноземи стали причиною освоєння цілини. Згодом з’явились і багатомільйонні отари худоби. Через інтенсивне втручання людини вимерли сайгаки і дикі коні – тарпани, зникли тури, з яких в минулому була виведена свійська корова.

Степи Керченського півострова. Фото Н.АтамасьБільшість залишків степу в наш час залишились лише у вигляді балок між полями, крутих берегів річок – там, де в минулому було важко орати. Таких територій в Україні лишилось біля 4% від її загальної площі.

Головне, без чого не уявити степ – ковила, або тирса. Саме по цій рослині, впізнають степ. Це вона хвилями котиться по цілині, коли дме степовий вітер, її довгі пірчасті пагони називають «шовковою косою», з нею пов’язують забобони та повір’я. Найбільше різноманіття рослин, які зростають у степах, можна зустріти лише навесні, коли все навкруги вкривається десятками видів квітів, які зростають лише тут. А щойно весняні рослини відцвітають, степи вкриваються ковилою, яка творить їх обличчя аж до самої осені. Саме через ковилу в минулому степи зумисне нищили. Її живописні насінини, так схожі на дівоче волосся, впивались у шкіру овець, травмували їх і псували вовну, ставлячи під загрозу продуктивність скотарства. Тому, свого часу, ковилу часто палили. Тепер же всі 22 види українських ковил охороняються Червоною книгою України. Проте нерідко степи горять і в наш час.

Степи Керченського півострова. Фото Н.АтамасьВ степах досі мешкають орли, без яких не уявиш неба понад степом. Всі вони також занесені до Червоної книги. Найрідкісніший з них – орел-курганник. Цей птах прославився тим, що нерідко сідає на історичних курганах і оглядає з них свої володіння. А в українських степах досі збереглось багато курганів, які лишали по собі стародавні народи. Ще у 18 столітті на курганах і узвишшях стояли тисячі половецьких кам’яних баб. Ці мовчазні свідки багатої історії тепер знаходяться під пильним оком істориків і охороняються державою.

Цілинного рівнинного степу в наш час майже нема, і все те, що вдалось вберегти, тепер охороняється в заповідниках – «Українському Степовому», «Луганському», «Єланецький степ», регіональних ландшафтних парках «Кінбурнська коса», «Гранитно-Степове Побужжя» та біосферному резерваті «Асканія Нова». В цих куточках тепер зберігається все розмаїття степових рослин та тварин, що населяли колись безкраї степові простори. Природоохоронне законодавство України забороняє туристичну діяльність в заповідних – їх створюють лише для охорони дикої природи. А для того, щоб туристи могли побачити на власні очі мальовничі природні куточки – створюють регіональні ландшафтні парки та національні природні парки.

Про деякі найцікавіші степові закапелки сучасної України ми розповімо далі.

«Асканія Нова».

«Асканія Нова» - найдавніша і найвідоміша в Україні природоохоронна територія. Говорячи про заповідні об’єкти України на міжнародному рівні, однією з перших називають саме її. Зараз «Асканія Нова» має статус біосферного заповідника і входить до всесвітньої мережі біосферних резерватів. Історія створення цього непересічного заповідника бере початок ще в першій половині 19 століття - тоді, коли українські степи лише починали нищити. В той час на українському Причорномор’ї розміщались великі панські господарства. Серед них був і маєток німецьких поміщиків Фальц-Фейнів, якому належало 300 000 гектарів землі. Молодий наслідник помістя Фрідріх Фальц-Фейн, що змалку відчайдушно захоплювався дикою природою, у 1884 році створює на своїх землях зоологічний парк та ботанічний сад. А у 1889 році 500 десятин своїх земель Фрідріх оголошує «захищеними назавжди». Так було започатковано охорону природи в Україні. Тепер територія, збережена Фрідріхом Фальц-Фейном, і складає біосферний резерват «Асканія Нова», який нині займає площу 33 000 гектарів.

«Єланецький степ».

Трохи північніше від Миколаєва знаходиться перший і поки єдиний на території правобережної України степовий заповідник - «Єланецький степ». Тут охороняється найбільша цілинна ділянка степу північно-західного Причорномор’я. Цю територію вдалось вберегти від невпинного освоєння завдяки виходам вапняку та граніту, що завадили розорюванню цілини. Тут, на гранітних та вапнякових виходах, збереглась унікальна флора, характерна лише для такого специфічного ландшафту.

Історія створення заповідника бере початок ще у 1980. Тоді, під жорсткою критикою радянської влади, з ініціативи В. Садовського, 300 гектарів земель тутешнього радгоспу вивели зі складу пасовищ для того, щоб зберегти для нащадків. Заповідник же створили у лише 1996 році, вже у незалежній Україні, завершивши започатковану радянськими попередниками добру справу.

«Кінбурнська коса».

«Кінбурнська коса» - найбільша в Україні коса, що виводить степи з суходолу в акваторію Чорного моря. Кінбурнська коса утворилась в місці, де Дніпро вливає свої води до моря. Зараз тут створено регіональний ландшафтний парк. Майже вся її територія зберігається в природному стані. Тут охороняється 465 видів рослин і 4710 видів тварин. На косі немає облаштованих доріг, і туризм тут поширений переважно пішохідний. Ландшафт Кінбурна - це причорноморський степ і, разом з тим, він насичений десятками дрібних озер. Завдяки такому потужному зволоженню, на Кінбурнській косі розташувалось найбільше в Європі поле орхідей. В Україні їх називають «зозулинцями», оскільки їх плямисті квіти і листя нагадує пір’я зозулі.

Якщо спитати природоохоронців «Що особливого в Кінбурнській косі?», вам імовірно скажуть «Нічого. Це звичайний степ приморський степ… просто більше такого не лишилось ніде».

«Гранітно-Степове Побужжя».

Найцікавішим куточком українських степів для туристів, без сумніву, є регіональний ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Кажуть, що це «гірська країна серед степу», що розтяглась вздовж річки Південний Буг на Миколаївщині. Протягом 40 кілометрів Південний Буг утворює мальовничий каньйон зі скелями, гротами, порожистим руслом та водоспадами.

Тут зростає понад 900 видів рослин, 30 з яких занесені до Червоної Книги України. Зустрічаються в бузькому каньйоні і зникаючі тварини. Для багатьох з них цей куточок природи став останнім притулком після того, як більшість степів Миколаївщини були освоєні. Тепер «Гранитно-Степове Побужжя» — останнє в країні місце, де досі можна зустріти ескулапову змію – ту саму, що вже не одне століття прикрашає емблему європейських аптек.

«Гранітно-Степове Побужжя» — земля унікальної природи та історичних святинь українського народу. Територія регіонального ландшафтного парку в минулому відігравала дуже вагому роль для останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорізького Низового. Тут, в каньйоні Південного Бугу, розташовувалась столиця найбільшої адміністративної одиниці Запорізької Січі — Буго-Гардової Паланки. Вона була розміщена на острові Гард, який тепер є пам’яткою історії загальнодержавного значення. Гард часто згадується в документах ХVІ-ХVІІІ ст. З донесення кошового Олексія Білецького від 4 серпня 1760 р., відомо, що сюди, в Гард, кожного року в літній час із Січі відправлявся полковник із особливою командою для охорони кордону та підтримування порядку між рибалками і козаками, які повинні були знаходитися тут протягом літа до осені. Влітку тут завжди утримувалася команда до 500 чоловік, які жили в 50 куренях, 2 хатах та 10 землянках. Сама річка Південний Буг вважалась найкращим місцем для рибної ловлі у Запорожжі. Загалом же, Гранитно-Степове Побужжя є чи не найцікавішим археологічним регіоном України. В гранітному каньйоні лишили історичні сліди різні народи та різні епохи світової історії: кіммерійці, трипільці, готи, римляни, і врешті — українські козаки. Всього тут розміщуються 21 пам’ятка історії та археології.

Назву цьому мальовничому краю дав Сергій Таращук, один з найвидатніших українських природоохоронців, який присвятив його охороні значну частину свого життя.

Парк створили лише в 1994 році, і відтоді він приваблює аматорів скелелазіння та водного туризму з усієї країни. Для українських водних туристів «Гранітно-Степове Побужжя» є своєрідною Меккою, адже тут розташована одна з кращих у Європі трас для водного слалому.

Після створення каскадів водосховищ на більшості рівнинних річок України, лише на Південному Бузі збереглись характерні для степових краєвидів річкові пороги. І збереглись вони саме тут - в «Гранитно-Степовому Побужжі». Тому приїхавши сюди, можна відчути атмосферу славного Запоріжжя, послухати рев порогів. Можливо саме це місце надихнуло молодих українських фолк-музикантів «Тінь Сонця» на слова «Вітер жене хвилі ковилові... немає більше місця в світі козакові».

***

Степи Керченського півострова. Фото Н.АтамасьБоротьба за збереження українських степів має довгу і сувору історію. Створення кожного з степових заповідників і національних парків коштувало відчайдушних зусиль багатьом українцям. Триває ця боротьба і зараз. Найближчими роками українські природоохоронці розраховують створити декілька національних природних парків, що нададуть охоронний статус всім залишкам степів, які поки його не мають. Першим з них може стати регіональний ландшафтний парк «Муравський шлях» у Запорізькій області, територією якого колись проходив стародавній торгівельний шлях від півдня Таврії до сучасної Росії.

Уважне дослідження науковців показало, що найбільші фрагменти рівнинного степу, які досі не мають заповідного статусу, збереглися на території військових полігонів. Так, на місці військових полігонів незабаром можуть бути створені національні природні парки «Тарханкутський» та «Караларський» (Крим), Тарутинський (Одещина) та Широколанський (Миколаївщина).

На українські степи досі чекає багато загроз. Але з кожним днем додається все більше впевненості, що ми навчимось по-справжньому цінувати те, що вдалось зберегти до наших днів. І наступні покоління українців, а також іноземні туристи ще зможуть побачити той неповторний ландшафт, в якому колись виникла і розвинулась Україна. І завжди лишатиметься про що співати «Повіяв вітер степовий…»

Вперше опубліковано в у англомовній редакції у Welcome to Ukraine №2(44) від травня 2008 р.

Василюк Олексій

Автор

Природа України – це спроба створити унікальний інтернет-ресурс, який би став епіцентром інформаційного середовища у сфері охорони природи та екології; виконував би роль головного новинарного та енциклопедичного джерела для всіх, хто небайдужий до своєї рідної української природи та землі; об’єднав би усіх зацікавлених та задіяних у сфері охорони довкілля у своєрідну соціальну мережу та став би осередком проведення всеукраїнських кампаній на захист природи ...далі


Приєднуйтесь!