Миколаївщина запорізька

Миколаївщина запорізькаШирокому загалу мало відомо про унікальні природні ландшафти Миколаївської області. Поспішаючи на відпочинок до Криму, ми часто проходимо транзитом ділянку траси від Первомайська до Вознесенська, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч розташована одна з найкращих природних «перлин» України — долина річки Південний Буг.

Це справжня гірська країна серед степу, де, зупинившись на день–два, можна насолоджуватися гідромасажем від бурхливого водограю, або милуватися величчю Бузького каньйону. Що вже казати про урочище Гард у межах сучасного Южноукраїнська, де кожна гранітна скеля або річковий поріг тісно пов’язані з козацтвом. Уже опинившись на морі десь у Коблево або на лиманах Очакова, ми й гадки не маємо про те, що поруч розкинулась унікальна Кінбурнська коса.

В це важко повірити, але чимало миколаївців жодного разу тут не були. Та й загалом Миколаївську область багато хто сприймає як край, що має історію лише останніх двохсот років, з часів катерининської колонізації Дикого степу. А були ж тут і елліни, і скіфи, й інші кочовики, але три сотні років, ще до Потьомкіна й Суворова, ці землі поливали власною кров’ю запорожці в протистоянні з Туреччиною. Побачити чудеса Миколаївщини у всій красі журналісту «УМ» пощастило минулих вихідних під час прес–туру в рамках Всеукраїнської акції «Сім природних чудес України». Після тривалого переїзду ми нарешті в Очакові, сідаємо на катер і вже за двадцять хвилин — на Кінбурнській косі в районі села Покровське.

Над морем бачимо чимало пеліканів, що полюють на рибу. Директор Регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Зіновій Петрович пояснює, що рідкісні птахи з’явилися на півострові в останнє десятиліття через забруднення водойм та скорочення рибних запасів на Дунаї.

Стережіться комарів та чапель

По самій косі пересуватися можна лише на автомобілі підвищеної прохідності. Наш потужний «Урал» трясе на кожній вибоїні, поблизу озер дуже допікають комарі. Місцеві кажуть, що теж, буває, нарікають на косу за її норов, важкі вечори й зими. Але побувавши тут один раз, обов’язково повернешся знову. А унікальним чудом вона є ще й тому, що в часи урбанізації та наступу ринкових відносин збереглася в такому вигляді. І дійсно, Кінбурнська коса є ідеальним місцем для охочих відпочити від цивілізації та любителів екстремального відпочинку.

Цікавим, але водночас небезпечним для туристів місцем коси є Чаплинка біля Волижиного лісу. Тут масово влаштовують свої гнізда на соснах чаплі. Як результат — чаплі створили найбільшу на півдні України багатовидову колонію — до шести сотень пар. Від цього ліс пропадає, стає сірим від чаплиного посліду. Туристи мають бути тут обачними: якщо налякають чаплю, вона виплюне на їхні голови залишки своєї їжі — риби, жаб тощо. Тому працівники парку радять милуватися чаплями і слухати їхні крики здалеку.
Коса козака пам’ятає

«Ніхто з великих косу не обминув, — розповідає Зіновій Петрович. — За описами Геродота, у V ст. до н.е. тут була країна лісів — знаменита Гілея. На косі зимував і князь Святослав зі своїм полком у 971 році, запорізькі козаки саме через косу обминали турецькі фортеці Очаків і Кінбурн, згодом підкорені армією Суворова».

У Волижиному лісі нам показують сімсотрічний дуб. Кажуть, що він бачив і козацьких ватажків, і, ймовірно, Олександра Пушкіна, бо під час заслання на Одещину поет їздив до Криму, а найзручніший шлях тоді був по морю через Кінбурн. Бува, не цей дуб і є тим самим, що «у Лукомор’я» та зі «златою цепью»? Тим більше що саме сусідню Березань русичі називали островом Буян.

Від начальника служби держохорони «Кінбурнської коси» Василя Чауса дізнаюся, що нещодавно, завдяки старим картам, на косі віднайшли урочище Сагайдачного. «Гетьман був тут однозначно, в описах його походів є згадки про проходження Кінбурнської коси, він перемагав флотилію турків біля Очакова, — каже пан Чаус. — А фортецю Кінбурн турки побудували як наслідок звитяжних походів Конашевича–Сагайдачного, щоб блокувати вихід флотилії чайок у море з двох боків. Та все одно козаки волоком перетягували чайки через косу — від озера до озера».

Працівники парку встановили в урочищі Сагайдачного спеціальний аншлаг, де розписали морські подвиги гетьмана. У планах — встановлення бюсту Сагайдачного, поки що ж таким чином на косі вшановано лише іншого непереможного — Суворова.

Нині на косі існує три села, в яких живе близько восьмисот мешканців. Назви двох із них засвідчують колишню присутність козацтва — Покровське та Покровка (саме святу Покрову вважали заступницею на Січі). Пан Петрович розповідає, що останнім часом ділянки біля води в селян скуповують «тугі гаманці»: якщо три роки тому сотка тут коштувала сотню доларів, то тепер — від п’яти до десяти тисяч «зелених». Водночас нинішня інфраструктура коси ще не готова приймати туристів. Адже тут немає жодного узаконеного звалища, немає куди подіти рідкі відходи. Невеликі туристичні бази хоронять відходи «під себе». І цю проблему потрібно терміново вирішувати.

У тому, що коса не повинна перетворюватися на місце масового відпочинку, переконаний також ініціатор акції «Сім природних чудес» Микола Томенко. На його думку, сюди як і раніше, мають приїздити на екскурсії школярі, а студенти–біологи — на практику. Для демонстрації та правильного використання всіх принад Кінбурнської коси необхідно створити туристичну інфраструктуру — відпрацювати маршрути, створити сервісну службу, але головне — чітко відмежувати природоохоронні території, адже необхідно зберегти це природне чудо в усій його унікальності й неповторності.

Були тут козаки, тепер — водники та альпіністи

Наступного дня ще більше вразило гранітно–степове Побужжя, яке має надзвичайно високий рекреаційний потенціал — дивовижні краєвиди, історико–культурну цінність, велику кількість родонових джерел, гарну автотранспортну розв’язку, плюс — це одна з найкращих у Європі природних трас для водного слалому. Не випадково це природне диво називають «Перлиною Побужжя». Тільки порогів тут аж дванадцять! Поблизу села Мигія, яка є «Меккою» водного туризму, ми побачили чимало наметів водників та альпіністів — одних приваблюють небезпечні каскади порогів із численними острівцями, інших — гранітні скелі його каньйонів, що сягають висоти на півсотні метрів. А колись Мигія була центром гайдамацького руху. Тут був розташований табір — Гайдамацька Січ.

Директор регіонального ландшафтного парку «Гранітно–степове Побужжя» Володислав Артемонов вважає, що природно–туристичний потенціал тут дуже високий. «Покинуті санаторії з лікування опорно–рухового апарату родоном нині потроху відроджують нові власники, — каже пан Артемонов. — Щодо урочища Гард, то воно є автентичним, майже таким, як за часів Нової Січі, коли тут був центр Буго–Гардівської паланки Війська Запорозького».

Власне урочище Гард на Миколаївщині презентують як окреме чудо, хоча воно є видовищним елементом власне самого гранітно–степового Побужжя. Микола Томенко вважає, що за принципом «від однієї області — по чуду» саме «Перлина Побужжя» має усі шанси потрапити до Топ–21 природних чудес, а згодом поборотися й за місце в сімці. Тим більше що вже найближчим часом цьому регіональному ландшафтному парку мають присвоїти статус Національного природного парку.

«Саме тому це природне чудо може стати справжньою візиткою Миколаївщини, — переконаний народний депутат Томенко. — Тут поки що йдеться про хаотичний туризм, але наявні потужні можливості для слалому, гірських сходжень та оздоровлення на каменях з історією на мільйони років».

Південний Буг славився серед запорожців як друга за значенням річка після Дніпра–Славутича. Про величне козацьке минуле свідчать назви місцевості по долині річки Південний Буг — острів козака Мамая, острів Гард, урочище Протіч з Протічанською скелею, скеля Турецький стіл, Брама, Сова, Пугач, Гайдамацька балка та інші. На місці сучасного Первомайська була запорозька фортеця Орлик. Чому б райцентру не повернути стару назву?

Милістю Божою здобудемо волю!..

Особливо величне на Побужжі урочище Гард — одна з найдавніших ділянок суші Євразії, яка не поринала в морські глибини вже протягом шістдесяти (!) мільйонів років. На острові, що розкинувся посеред каньйоноподібної долини з великим порогом завдовжки півкілометра, й був адміністративний центр Буго–Гардової паланки. На річці ще й сьогодні збереглись залишки козацьких гардів (греблі для вилову риби). Із порогами, острівацями та скелями Гарду пов’язана безліч запорозьких легенд і переказів. Ось із цієї скелі сотник Пугач разом із козаками–побратимами кинувся в урвище, коли зрозумів, що ханських вояків їм не перемогти. Шаленіючи від погоні, татари не встигли спинити коней на краю скелі — загинули всі.

За іншою легендою, саме в Гарді (кордон між Запоріжжям та Кримським ханством проходив саме по Бугу) Богдан Хмельницький передав сина Тимоша в заручники ханові, щоб заручитися нейтралітетом, а згодом і підтримкою татар під час війни з Річчю Посполитою. За наказом гетьмана козаки вибили на гранітній скелі символ волі — козацьку шаблю та абревіатуру МБЗВ. Невідомо, який зміст було вкладено у ці символи, але народ читав їх навіть у радянські часи не інакше, як: Милістю Божою Здобудемо Волю! Відтоді ця скеля отримала назву Богданів Камінь. У 70–ті роки під час будівництва «світлого майбутнього» його знищили. А під час будівництва гідроспоруд Ташлицької ГАЕС у 1980 рр. були повністю зруйновані запорізький цвинтар і табір у Паланковій балці, наполовину засипано Клепаний острів. У разі продовження будівництва Ташлицької ГАЕС та заповнення Олександрівського водосховища до проектної відмітки більшість з описаних пам’яток будуть затоплені.

...І захистимо природу!

Від доцента кафедри біології Микола­ївського держуніверситету Олега Деркача «УМ» дізналася, що нині саме з цією ГАЕС і пов’язана головна проблема острова Гард. Річ у тім, що під час створення Олександрівського водосховища частина острова на метр–півтора вже була затоплена водою. Нині ж енергетики планують підняти рівень води ще на шість метрів! Тоді, за словами пана Деркача, зникнуть не тільки значна частина острова, а й пороги, урочища, місця для відпочинку тощо.

«У 30–ті роки збиралися будувати величезну ГЕС, але Друга світова війна перекреслила ці плани, — розповідає біолог Деркач. — У 80–ті тут уже була техніка, ліс мали вирубати, підривати скелі й готувати цю красу під ложе Костянтинівського водосховища. Але Чорнобильська катастрофа забрала ресурси атомників. Зараз енергетики знову повертаються до цих ідей...»

Те, що загроза урочищу Гард від Южноукраїнської АЕС існує, підтвердили і Володислав Артамонов, і народний депутат Роман Забзалюк, уродженець Миколаївщини. Натомість Микола Томенко закликає не допустити прийняття рішення про добудову додаткових реакторів на Южноукраїнській АЕС. Адже тоді цей унікальний ландшафт поховають людські руки, як уже сталося з порогами на Дніпрі. Тим більше що водосховищ, які поглинули природню красу, в Україні вистачає. Вже сьогодні треба всерйоз думати над майбутнім станції, адже її кінцевий термін експлуатації закінчується вже у 2012 році. Депутати пообіцяли підготувати доповідну записку Кабміну, щоб він визначив, на якому рівні будівництво ГЕС не наноситиме шкоди природі.

ДОВІДКА «УМ»

Кінбурнська коса — унікальний півострів–заповідник з піщаними пляжами, зеленими лісами та первозданною природою, розташований на межі Дністрово–Бузького лиману та Чорного моря. Довжина коси — біля 70 км. В найширшому місці вона має 24 км, а далі звужується буквально до метра. Звідси і назва коси, яка в перекладі з тюркської означає «волосоподібний мис». Цією «волосиною», довжиною біля 10 км, коса й завершується. У 1992 році на косі створено регіональний ландшафтний парк площею майже 18 тисяч га, в наступному році державою передбачено створення на його основі Національного природного парку. Недоторканість та захищеність території зумовили збереження надзвичайно багатої фауни: тут нараховується близько 300 видів птахів, 45 видів ссавців, дев’ять видів рептилій, п’ять видів амфібій, 40 видів риб, тисячі видів комах. На півострові є солевидобувні озера (чумаки здавна їздили сюди по сіль), а також прісні озера, межа між якими представлена лише невеликими відрізками суходолу. Багато хто приїздить сюди для лікування суглобних хвороб в озерах лікувальної грязі.

ДО РЕЧІ

Четвертим природним чудом Миколаївщини є невеликий острів Березань, що в Чорному морі при вході у Дніпровсько–Бузький лиман, за 13 км від Очакова. Довжина острова 850 метрів, ширина від 200 метрів на півдні і до 850 метрів на півночі. Острів у давні часи мав сполучення із сушею і був півостровом. Він має чимало найменувань, зокрема, за античних часів відомий як Борисфеніда, за давньоруських — як острів Буян, а нині, по–народному, — як острів Шмідта.

Березань — це перлина в акваторії Чорного моря, до якої варто доторкнутися поглядом з берега, а ще краще — припливти і ступити власними ногами у тих місцях, де колись вирувало життя древніх греків. На Березані знайдено поки що єдиний на території України надгробок із рунічним написом ХІ—ХІІ століття. Запорожці використовували Березань як опорний пункт у морських походах проти Туреччини. Це місце страти у 1906 році лейтенанта Петра Шмідта, який очолив повстання на крейсері «Очаків».

Україна молода

Автор

Природа України – це спроба створити унікальний інтернет-ресурс, який би став епіцентром інформаційного середовища у сфері охорони природи та екології; виконував би роль головного новинарного та енциклопедичного джерела для всіх, хто небайдужий до своєї рідної української природи та землі; об’єднав би усіх зацікавлених та задіяних у сфері охорони довкілля у своєрідну соціальну мережу та став би осередком проведення всеукраїнських кампаній на захист природи ...далі


Приєднуйтесь!