Білозора синьошийка

У напрочуд багатому світі пернатих навряд чи знайдеться хоча б один вид птахів, який у когось з людей викликає відразу. Птахи можуть бути чудернацькими, дивними, кумедними, трохи недоладними, в чомусь незграбними, а найчастіше – милими, чудовими, чарівними, зворушливими. Найвишуканіші з них отримують особливе звання – птах-красень, або ж в українській мові, як синонім, птах-білозір. Білий – це не тільки сучасне означення кольору, в минулому так нерідко називали гарні, приємні речі. Білозорий – отже красивий для ока. У нашій фауні – кілька сотень видів птахів, та за яскравістю і вишуканістю забарвлення далеко не кожен може претендувати на це звання.

Буває, що одного з таких красенів вперше помічаєш не завдяки оригінальному кольору оперення, а через його неабиякий спів. І трапляється це іноді не у надто мальовничому місці...

Років зо два тому почистили старий меліоративний канал. Екскаватором повивертали на береги купи мулу, подекуди спиляли вільшняк, щоб було легше проїхати, згорнули рештки гілок чи-то в копиці, чи-то в стоси. Скрізь кричущий хаос, так би мовити, творчої діяльності людини. І все це почало швидко заростати вербовим чагарником. Саме в такому місці весняного сонячного ранку раптом чуєш напрочуд дзвінку, мелодійну пісню, тривалу, з частими змінами ритму, іноді тріскотливу, в якій вгадуються уривки з пісень багатьох співочих птахів. Крадькома підходиш до ще непоміченого співака. Аж ось на вершечку напівобламаної козячої верби сидить маленька пташина. Хвіст трохи піднятий догори, крила – трохи опущені, пір’я на волі і грудях не притиснуте, а трохи розпушене, наче виставлене на показ. Птаха виспівує, висвистує, лише не витьохкує.

Неквапливо підводиш бінокль до очей, і співак перед тобою, як намальований. Але пташина вже помітила стороннього, припинила спів і худчій майнула у сплетіння нагорнутих гілок. Чи ж побачиш її ще? Минає не більше хвилини, і знайомий спів чути вже трохи далі. Втім роздивитись пташку вдалося з першого разу: над очима широкі білі смуги, а горло і воло кобальтово-сині – це синьошийка. Такий чистий синій колір в оперенні нечасто побачиш у наших птахів. А у пташини, що привернула увагу своїм співом, на синьому кольорі ще й біла пляма, наче клаптик сліпучо-чистої хмаринки зіркою скотився до неї – як прикраса. Тим-то синьошийка так хизувалася перед світом, сидячи на вершечку верби.

Іншого разу під час екскурсії на тому-таки меліоративному каналі довелося натрапити на ще одну синьошийку, але зірочка у неї на волі була іржасто-червоного кольору, наче вуглинка, що потроху жевріє. Злітаючи в токовому польоті, птах розгорнув хвоста, і на ньому засвітився рудий колір основи. Уже потім з’ясувалося, що перша пташка була, так би мовити, нашою, оскільки такі особини гніздяться майже скрізь на захід від Дніпра, а друга – гостею, що прямувала у Прибалтику чи Скандинавію. Проте у східній частині нашої країни теж гніздяться синьошийки з „вуглинками” на волі. У одних випадках вчені вважають, що в Україні гніздиться два підвиди синьошийки і ще один мігрує через нашу територію, у інших, що синьошийка має дві кольорові форми – з білою плямою та іржасто-червоною. У природі можна побачити птахів з ледь рудуватою або з помірно рудою плямою і навіть з цілком синіми горлом і волом, без будь-якої плями.

Згадані особливості у забарвленні птахів не залишилися поза увагою людини. Тому до назви “синьошийка” в українській мові є дуже характерні синоніми. Птахів з іржасто-червоною плямою ще називають “зірка”. От вам і пекучого кольору зірка-жаринка, наприклад з сузір’я Стожари. А птахів, у яких біла пляма на волі, ще звуть “біломушка”. У нашій мові “мушка” означає також вроджену невелику пляму чи то на шкірі, чи на пір’ї, як у синьошийки.

Гніздяться синьошийки у лісовій і лісостеповій смугах Європи та північної частини Азії, поширені навіть на Алясці. В Україні їх нема на гніздуванні лише в Карпатах та посушливих районах степової смуги, зокрема в Криму. У нас ці птахи не надто численні, хоча останніми роками почали гніздитися в південніших районах, ніж раніше. А от під час міграцій можуть траплятися скрізь. Мігрують вони лише вночі, власне як багато інших перелітних птахів. Повертаються в місця гніздування у кінці березня – першій половині квітня, причому першими з’являються самці і одразу займають придатні для гніздування ділянки. Найпривабливішими для синьошийок є порослі кущами береги невеликих водойм, у тому числі й штучних, краї очеретяних заростей на сухих місцинах.

До появи самок самці співають особливо активно. Синьошийка належить до прямих родичів соловейка, найвіртуознішого пісняра серед наших птахів. За систематикою, їх об’єднують в один рід Соловейко. Тож можна сказати, що її вокальні здібності визнані на найвищому офіційному рівні. Проте синьошийка – неперевершений імітатор співу інших голосистих птахів і завдяки цьому може отримувати великі переваги в обранні місць для гніздування. Саме через таке вміння деякі дослідники називають її жахом прибережних чагарників. Чому так?

Багато птахів різних видів у свою пісню вставляють фрази погрози, попередження, заявляючи таким чином супернику про права на обрану територію. Синьошийка вплітає ці запозичені погрозливі звуки у власну пісню, причому дуже вміло маніпулює ними: може подавати їх частіше, може, навпаки, уповільнювати їх, може посилювати звучання, робити його чистішим. Усе це збиває справжнього господаря цих звуків з пантелику, оскільки чим досконаліше звучання погрози у суперника, тим його вважають сильнішим. Своєю піснею такій синьошийці-чаклунці вдається постійно тримати своїх співочих сусідів у підкореному стані. Власне, російська назва птаха – варакушка походить від слів “враки”, “враль”, що в українській мові означає “брехні”, “перебріхувач”, тобто птах, який може вводити в оману, і в першу чергу своїх пернатих побратимів.

У час найзавзятішого співу на території самця з’являється самка, відмінна від свого обранця тим, що коли синій колір у неї й буває, то лише у незначній кількості на волі, а іржасто-червоної плями нема ніколи. Вона й займається пошуками місця для гнізда та його влаштуванням. Гніздо вимощується на землі у потайному місці під прикриттям куща або загущеної трави. У сплетеному з корінців і дрібних стебел гнізді, ківшик якого вистелений м’якішим сухим зіллям з домішкою волосся, шерсті, рослинного пуху, в травні – на початку червня з’являються сірувато-оливкові яйця, поцятковані дрібними бурими плямами. Їх у кладці зазвичай 4–6, і насиджуванням кладки займається виключно самка. У цей час самець продовжує свої вокальні вправи, проте його спів вже не такий напружений, у ньому меншає тріскотливих звуків.

Після двотижневого насиджування у синьошийок з’являються жовтороті нащадки, про яких піклуються обидва батьки, і тоді стає не до співів. Поживою для пташенят стають різні дрібні комахи та їхні личинки, а також інші безхребетні, яких дорослі збирають на поверхні землі, у приземній частині трави і кущів. Доводиться поквапливо збирати корм, щоб втамувати голод пташенят. Ростуть вони так само швидко, як проворно їм носять корм батьки. У двотижневому віці молоді синьошийки залишають гніздо, щоб ще близько тижня бути під опікою дорослих. А потім вони стають цілком самостійними, хоча можуть триматися родинною групою. У цей час молоді синьошийки забарвленням дуже подібні до молодих вільшанока, та руда основа хвоста не дозволяє сплутати їх. Невдовзі усі синьошийки-цьоголітки стають схожими на дорослих самок.

Кочові синьошийки поводяться потаємно, завжди тримаються серед кущів, нерідко, крім комах, збираючи достиглі ягоди бузини, черемхи. Відлітають вони від нас у вересні – на початку жовтня і зимують у Північній Африці.

Не можна сказати, що синьошийка знаходиться у загрозливому стані, хоча очищення від чагарників прибережних смуг біля ставків, озер, каналів суттєво впливає на її чисельність. Та з відростанням чагарника відновлюється і гніздування синьошийки.

Своєю гарною зовнішністю синьошийка зворушує будь-кого. Втім зворушлива пташина, як виявляється, може оборонити себе голосом у світі пернатих. Наш обов’язок оборонити синьошийку у світі намірів і дій людини. Це так легко – просто будьмо людяними.

Геннадій Фесенко